Матера, що сросли своїм ім’ям не тільки із землею, але й з людьми, повинна зникнути. Вона стане дном прийдешнього моря.

Будинку, городи, луги, цвинтар - все це піде під воду навічно. А це - смерть. І тому всі людські справи й турботи в ці останні дні села оголилися. Кожне слово знайшло різку виразність і первісний зміст. Усякий учинок став говорити про людину й світ начебто останньої правди, тому що “щира людина, - як пише Распутін, - чи висловлюється не тільки в мінути прощання й страждання - він це і є, його й запам’ятаєте”.

А в повести не одна людина, тут ціле життя села і її жителів. Вона обірвалася б нечутно, якби не пам’ятлива й непоступлива баба Дар’я Пинигина. Такі як вона, у кожному селі поєднують строгих і справедливих, під захист яких “стягаються слабкі й страдательные”. Пинигина з “ранешных” людей, які “совість сильно розрізняли” і вважали, що “жисть ваша, ишь які податі бере: Матеру їй подавай. Однуе б тільки Матеру?!”

Інша жителька деревеньки - Ганна, як і всі старі, знає тільки свою рідну Матеру, любить її й не хоче з нею розставатися. На її думку, найбільший гріх на світі - це позбавити його батьківщини. А стара Настасья відверто тужить: “Хто ж старе дерево пересаджує?!”

Символична та звістка, що спонукала героїв активно діяти. Її приніс Богодул. Цей герой сприймається не інакше як своєрідний дух Матеры. Живе він на острові, одному богові відомо скільки років. Вийшовши до сидячим за самоваром бабам, він сказав: “Мертвих грабют”. Напевно багато чого баби могли б знести мовчачи, безмовно, але не це.

Коли добралися старі до розташованого за селом цвинтаря, працівники санэпидемстанции “докінчували свою справу, стаскивая спиляні тумбочки, оградни й хрести, щоб спалити їхнім одним вогнем”. Їм і в голову не приходить, що для Дар’ї й інших селян цвинтар - щось святе. Не зрячи навіть стримана Дар’я, “задихаючись від страху й люті, закричала й ударила одного з мужиків ціпком, і знову замахнулася, гнівно вопрошая: “А ти їх отут ховав? Батько, мати, у тебе отут лежать?

Ребяты лежать? Не було в тебе, поганця, батька з матір’ю. Ти не людина. У кожної людини духу вистачить”". Її підтримує все село.

Ця сцена в повісті дає привід для глибоких міркувань. Не нами починається життя на світі, і не нашим відходом вона закінчується. Як ми ставимося до предків, так і до нас будуть ставиться нащадки, беручи приклад з нас. “Неповага до предків є перша ознака аморальності”, - писав ще Пушкін. Про це повторює баба Дар’я. Про цьому, підхоплюючи її правду, не утомлюється говорити автор. Всім сільським життям, що йде, Распутін нагадує нам, що ми - тільки ланка в ланцюзі існування. Всесвітнього миру.

Міркуючи про це, автор показує кілька поколінь. Виходить, що чим далі, тим зв’язки стають слабкіше. От баба Дар’я свято шанує пам’ять про збіглим. Син її, Павло, розуміє мати, але те, що неї хвилює, для нього не саме головне. А онук Андрій і зовсім не розуміє про що мовлення. Для нього не представляє складності прийняти рішення влаштується на будівництво греблі, через яку й буде затоплений острів. І взагалі, він упевнений, що пам’ять - це погано, без її краще. Повість Распутіна сприймається як попередження. Такі, як Андрій будуть творити, руйнуючи. А коли задумаються, чого ж у цьому процесі більше, будуть уже пізно: надірвані серця не виліковують. Що йому доведеться відповісти коли-небудь своїм предкам? Про це думає Дар’я. Вона переживає за свого онука й жалує його.

Ще гірше із совістю в таких як Петруха. Він підпалив власний будинок, для того, щоб одержати грошову компенсацію. Його влаштовує те, що за руйнування платять гроші.

Нове селище, куди повинні перебратися селяни, спрацьований красиво: будиночок до будиночка. Але поставлений він якось нісенітно, не по-людському. Напевно, і прощатися, у випадку потреби із цим селищем буде куди простіше, ніж із Запеклої.

Так, Дар’я бачить, що відхід села неминучий. Але бабу тривожить, як легко прощаються із Запеклої люди, як безцеремонні з могилами, за яких вікове життя й пам’ять. Академік Дмитро Лихачов писав на полях “Прощання”: “В усі століття й у всіх країнах свідомість власної смертності виховувалася й привчало думати про те, яку пам’ять ми по собі залишимо”.

Всю повість, всі дні, що залишилися до затоплення, Дар’я збирає материнську історію. Баба квапиться обміркувати її й возз’єднати, щоб хоч у її серце село дожило по-людськи, не упустивши себе. Дар’я хоче, щоб весь досвід Матеры не канув без уваги: “Правда в пам’яті. У кого немає пам’яті, у того немає життя”. Знає це й Распутін, тому він показує всією своєю повістю, що село Матера - це стрижень, джерела людського життя, моральних відносин