Олексій Миколайович Толстой створив понад сорок п’єс - паралельно віршам і художній прозі, статтям і нарисам. Для театру він працював все життя. А. Н. Толстой дореволюційного й першого революційного років - це насамперед комедіограф. Його п’єси й водевілі: “Ненавмисна удача”, “Ґвалтівники”, “Косатка”, “Нечиста сила” мають “благополучний кінець”. Це говорить про радісне світовідчування драматурга, що не втратив його, навіть пройшовши через тяжкі випробування революції, громадянської війни, еміграції

Тому доказ - повести “Дитинство Микити”, “Граф Калиостро”, комедія “Чудеса в решеті”. Комедія оповідає про те, що на “виграшний квиток дівчини із провінції” Люби Кольцовой упав великий виграш, а вона довгий час про це не знає. Товстої чітко бачить соціальні конфлікти й проблеми часу: отут і безробіття, що в епоху Нэпа являло собою серйозні труднощі для радянського суспільства, отут і персонажі - породження Нэпа, і нелегке життя вузівців. Однак тут, як і в дореволюційних комедіях письменника, панує не “комедія вдач”, а прийоми фарсу в з’єднанні із традиціями ліричної комедії

Боротьба навколо виграшного квитка ведеться непривабливими способами, неспритною й безглуздими: охоплені спрагою наживи обивателі зазнають поразки настільки ж смішне, як і заслужене. Перемога й симпатії автора віддані вузівцеві Алеше й нехитрій “дівчині із провінції” Любі. “Чудеса в решеті” - остання з п’єс Толстого, написана в традиціях “комедії про любов”. Великі соціальні потрясіння роблять на письменника потужний вплив

Із цього часу він починає міркувати над проблемами історії, над долею окремої людини й цілого народу в процесі історичного розвитку. З’являються п’єси “Смерть Дантона”, “Змова імператриці” і інші. У трагедії “Смерть Дантона” драматург показує невідворотність законів історії. Дантон був у джерел першої хвилі терору - тепер він його жертва. В 40-е роки письменник багато енергії віддає створенню історичних драм: “На дибі”, “Петро Перший”, дилогії про Івана Грозному

Створюючи великомасштабні образи Петра I і Івана Грозного, автор прагне знайти позитивне, історично перспективне рішення проблеми народу й держави. Провідний конфлікт поєднує ці добутки, дозволяючи аналізувати їх разом: цар-перетворювач, радея про долі держави, нещадно ламає опір ревнителів старовини. У п’єсі “На дибі” Петро журиться: “Стрільці, стрільці, гідри Батьківщини. Який же їм ще крові потрібно, щоб у розум увійшли?” Такі ж і проблеми встають перед Іваном Грозним: “Думні бояри вперлися брадами в пупи, засопіли сердито…

Собацкое собранье! …Нині на мене лягла вся тяга російської землі. Її зібрати й замість убогості багатство размыслить. Не королі мені страшні - Москва…

” Але справа, зрозуміло, не тільки в прямому збігу змісту реплік - драматичні добутки про Петра й Івана Грозному зближаються між собою й в особливостях центрального конфлікту: і отут і там у центрі уваги боротьба пануючи-самодержця з боярською опозицією. Бояри протиставляють сильної особистості пануючи-самодержця слабкої й безвладної людини, що повинен бути слухняним виконавцем волі тих, хто його підштовхує до трону. Такі царевич Олексій і Володимир Старицький. У драматичних добутках 40-х років, присвячених зображенню державної перетворювальної діяльності Івана й Петра I, письменник зосередив увагу на видатній особистості, що бере на себе всю повноту соціальної й морально-психологічної відповідальності в ім’я державної величі

При цьому Толстой відзначає, що обоє государя одержали підтримку з боку демократичних шарів. Іван IV чує: “Панотець, не тужи, треба буде,- ми допоможемо”. А на заклик Петра I: “Порадейте, товариші…

”, Федька відповідає: “Порадеем…” При всіх достоїнствах розглянутих п’єс: жвавість діалогів, багатство мови, вільного від архаїки, що обважнює, і разом з тим аромат, що відтворить, старовини, є в них загальний недолік - ослаблення, сглаженность драматичного конфлікту при зображенні відносин пануючи й народу. У п’єсі “Петро Перший” ці відносини ідилічні, про що говорилося й у критику того років. Остаточний варіант п’єси (а було три редакції) завершується на високій мажорній ноті: укладений мир, цар-перетворювач з’являється в ореолі імперської величі - единодержавный переможець на суші й на море, батько націй, спадкоємець військової слави предків і її продовжувач. Творча історія п’єс про Петра свідчить про те, що шлях письменника був нелегким, привів до значних художніх втрат. Але ще більш складної виявилася реалізація задуму п’єси про Івана Грозному

Сталін дав сигнал до невтримного прославляння пануючи Івана IV. У такому соціально-історичному контексті й відповідній морально-психологічній атмосфері Малюта Скуратов і його “товариші по роботі” виявлялися еталоном державної доцільності. Тотальне прославляння Сталіна вимагало патетичного зображення катів і професійних убивць із найближчого оточення Івана IV і в першу чергу Малюти Скуратова. Беззаконня сталінського часу обґрунтовувалися за допомогою історичних аналогій. Не приймаючи репресій як людина, як драматург він декількома роками через, уже в дні війни, зробив спробу обґрунтувати їх доцільність

Для цього й знадобився образ Малюти Скуратова, що служить паную не за страх, а за совість. Звичайно, художник вільний сперечатися й з вироками історії, з літературною традицією, але не повинен іти проти &copy A L L S o c h. r u совісті, як це зробив Толстой