Орієнтація на наукове розуміння суспільства й людини сприяла зміцненню реалістичних засад у творчості Макра Вовчка, А. Свидницького та інших письменників 40-60-х років.

Відбувається характерне для реалізму розширення об’єкта художнього пізнання завдяки введенню у сферу творчого інтересу, крім долі селянства, також особливостей життя інших верств суспільства (духівництва, солдатів, бурсацтва, козацтва, панства). Посилення суспільного зацікавлення мистецтва, реалізовується в розширенні проблематики, у трактуванні зображуваного у світлі передових суспільних ідеалів, близьких у ряді моментів до шевченківських. Оновлюються прийоми художнього зображення й вираження.

Основні колізії творів художньої прози відбивають проблему «людина й суспільство», боротьбу людини з низів за існування, проти гніту соціального й національного, трагедію нищення людини суспільною несправедлівістю, зображують страждання народу й процвітання привілейованих, панівних верств. Гостра суперечність між народно-гуманістичним ідеалом та усталеним характером суспільних відносин – основний структурний принцип прозових творів 50-60-х років. З виразною соціальною позицією в них органічно поєднується втілення таких важливих творчих принципів реалізму, як художнє відтворення істини життя, розкриття субстанціональної суті, істотних закономірностей дійсності, заглиблення у внутрішній світ людини, типізоване й індивідуалізоване зображення обставин і характерів, художній історизм.

У прагненні аналітичного зображення життєвих явищ і людини прозаїки прийшли до художньо-аналітичного розкриття в людських долях сутісних суспільних процесів (скажімо, наростання протесту в народних масах), факторів морально-психологічного руйнування особистості (кріпосне право – у Марка Вовчка, реакційний режим – у романі А. Свидницького «Люборацькі»).

У системі персонажів художньої прози 50-60-х років, - за всього домінування в ній критично-викривального осмислення дійсності, - переважає художньо-структурна роль позитивного героя, що значною мірою пов’язано з попередньою літературною й фольклорною традицією. Головним об’єктом позитивної характеристики виступають, як і раніше, люди з селянського середовища, однак тепер це, як правило, представники найбільш знедолених верств. Ведеться успішний пошук позитивних персонажів у інших, позаселянських, станах. Індивідуальні долі героїнь-кріпачок Марка Вовчка виражають загальну трагедію покріпаченого народу. Хоча в характерології великою мірою на перше місце виступають риси, що представляють певні суспільні типи, однак простежується вже тенденція до творення індивідуальних характерів. Виразнішим стає принцип зображення героя як носія суспільної ідеології.

У зв’язку з активізацією національно-культурного життя в Україні в другій половині 50-х – на початку 60-х років ХІХ ст. в літературному процесі, поряд із магістральною лінією реалістичного напряму з його масштабністю й громадянськістю проблематики, опозиційністю щодо панівного режиму, з його історизмом і психологізмом, розвивається ідейно-стильова течія, що дістала назву етнографічно-побутової школи.

Її складало широке коло письменників (головним чином прозаїків), які сповідували висунуті П. Кулішем естетично-методологічні принципи так званої етнографічної істинності й виступали переважно в «Основі» та газеті «Черниговский листок» (1861-1863), «Мета» (1863-1865), неперіодичному збірнику «Галичанин» (1862-1863).

Істотними чинниками появи етнографічно-побутової школи були приклад І. Котляревського, етнографізм і фольклоризм Г. Квітки-Основ’яненка, фольклоризм Т. Шевченка й особливо Марка Вовчка. Об’єднували школу, її ідейно-художню систему й мета служити художнім словом національно-народним інтересам, використання й розвиток засад народної естетики, близькість творчих принципів. Учасники школи керувалися ідеєю народності літератури як у плані світобачення, так і в художніх засадах. Естетичні уявлення про роль письменника зводилася до завдань точного відображення побуту, звичаїв, обрядів, етики, етнопсихології народу, сприяння його моральному вихованню. Приваблювали їх дух сивої старовини, достеменність свідчень очевидців давніх подій. Усе це письменники прагнули передати з фактографічною точністю, а нерідко й із натуралістичним емпіризмом.

З погляду формування концепції національного розвитку, розбудови програми поглиблення в народі його національного самоусвідомлення, інстинкту самозбереження нації та вироблення естетичних засад одним із провідників етнографічно-побутової школи став Куліш, який стверджував, що найважливішою вимогою до художнього твору має бути правдивість зображення звичаїв народу. У своєму відомому листі-посланні до галицьких письменників він наголошував, що їхньою літературною школою має бути не школа Шевченкова, а етнографічна.

Водночас було б неправильним виводити етнографічно-побутову школу взагалі за межі реалістичності. У творах її представників помітне розширення обсервації народного життя, психології народу, його морально-етичних норм, відтворення його історичної пам’яті.

Набувають поширення оповідання ідилічного характеру, особливістю яких є безконфліктність, гармонійні стосунки героя й з іншими людьми, мальовничість зображуваного тла, показ в ідеалізованих тонах мирного, безтурботного, близького до природи життя простих людей, замилування щасливими людськими долями, щирими взаєминами, добрими людськими характерами, патріархальним способом життя. Хрестоматійним зразком оповідання-ідилії є «Орися» (1844) П. Куліша, де створено яскраву романтичну картину ідилічних, добросердечних родинно-побутових взаємин людей патріархальних часів.

Марко Вовчок уводить в українську літературу казкове оповідання («Невільничка») і соціально-побутову казку («Дев’ять братів і десята сестриця Галя»). В казковому жанрі виступали й інші письменники – М. Костомаров («Торба»), О. Стороженко («Закоханий чорт», «Чортова корчма»).

Загальні жанрові особливості більшості оповідань і повістей цього часу – простота інтриги, однолінійність композиції, послідовне епічне розгортання сюжету, побудованого на логіці життєвого плину подій; в епічну систему нерідко вплітається ліричний елемент; посилюється увага до зображення соціально-побутових обставин як фактора формування характерів, до побутової та психологічної деталі як засобу характеристики персонажів; відбувається вивільнення стилю від навмисної простакуватості; визначніші ліро-епічні твори вирізняються м’якістю, поетичністю стилю, органічністю поєднання фольклорно-пісенної та розмовно-побутової стихій мовлення. Душевний стан героїв досить часто зображено за допомогою фольклорної поетики. Робиться спроба паралельного розвитку кількох сюжетних ліній.

У 50-60-х роках українська проза вийшла за межі повісті – до роману. В українській літературі просвітницького реалізму ще не було вироблено жанру роману. Причинами цього були недостатність широти охоплення, обсервації, осмислення зв’язків людини з дійсністю, брак належного досвіду, нагромадженого тогочасною національною літературою й естетичною думкою.

Таким чином, домінантна в 30-40-х роках в українській прозі селянська тема не могла реалізуватися в романному жанрі. З другої половини 40-х років у прозі виявляється тенденція до розширення творчої обсервації дійсності, до панорамності зображення, до синтезу, створення картини життя цілого суспільного організму в усій його різнобічності, динаміці, розвитку, потяг до великих епічних форм.

Ставилося за мету створити максимальне враження автентичності зображувального, виявлялася настанова белетристів на документально-фактичну вірогідність як один із засобів художньої правдивості творів. Домінантне становище народнооповідної манери було пов’язане з переважанням сільської тематики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому ліро-епічному відтворенню народних характерів.

Типовим виразником новаторських пошуків реалістичної літератури 50-60-х років ХІХ ст. став Анатолій Патрикійович Свидницький (1834-1871). Письменницький шлях його починається циклом «Народні оповідання» («Попри сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш», «Недоколисана»), написаним за фольклорними мотивами, не опублікованим за життя. Виступав А. Свидницький з художньо-етнографічними нарисами («Великдень у подолян», «Відьми, чарівниці й опирі»), зі своєрідними «фізіологічними нарисами» («Жебраки», «Пачковози»).

Pages: 1 2