Основною гіпотезою утворення Сонячної системи в цей час уважається гіпотеза Хайла. Відповідно до неї, спочатку була іонізована газова хмара, з якого, під дією електромагнітних сил утворилася Сонце, і на певних відстанях від нього залишилися залишки цього газу. Гравітаційні сили Сонця притягали ці залишки, а магнітне поле зупиняло притягання, цим визначилося місце розташування планет. Після виникнення планет аналогічним способом у планет утворилися супутники

Сонце являє собою розпечену кулю діаметром 1400000 км. Воно містить у собі 99.87% всієї сонячної системи. Температура зовнішніх шарів досягає 6000 градусів, внутрішніх шарів 15 млн. градусів. Тиск усередині Сонця 15- 200 млн. атмосфер

Щохвилини Сонце виділяє величезна кількість енергії (на Землю падає 180 більйонів кВт енергії). Крім цього, Сонце посилає зі швидкістю 3000 км/сек потоки заряджених атомів водню, потрапляючи в атмосферу Землі, викликають полярне сяйво й магнітної бури

Відстані від планет до Сонця являють собою закономірну послідовність - проміжки між сусідніми орбітами зростають із видаленням від Сонця. Ці закономірності руху планет у сполученні з розподілом їх на дві групи по фізичних властивостях указують на те, що Сонячна система не є випадковими зборами космічних тіл, а виникла в єдиному процесі. Завдяки майже круговій формі планетних орбіт і більших проміжків між ними виключена можливість тісних зближень між планетами, при яких вони могли б істотно змінювати свій рух у результаті взаємних притягань

Всі планети обертаються так само навколо своєї осі, причому майже у всіх планет, крім Венери й Урана, обертання відбувається в тім же напрямку, що і їхнє звертання навколо Сонця. Надзвичайно повільне обертання Венери відбувається у зворотному напрямку, а Уран обертається як би лежачи на боці. Більшість супутників обертаються навколо своїх планет у тім же напрямку, у якому відбувається осьове обертання планети. Орбіти таких супутників звичайно кругові й лежать поблизу площини екватора планети, образуя зменшена подоба планетної системи

Вся Сонячна система рухається в просторі щодо інших зірок у напрямку сузір’я Геркулеса, зі швидкістю 20 км/сікся

Вона складається із Сонця й 9 планет- супутників: Меркурій, Венера, Земля, Марс, Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун і Плутон. Крім цього сонячна система має більше 1600 малих планет (астероїдів), близько 100 відомих короткопериодических планет, більше 50 метеорних роїв

Найближчі до Сонця чотири планети Земної групи, невеликі й складаються із щільної кам’янистої речовини й металів. Планети-Гіганти - Юпітер, Сатурн, Уран і Нептун - набагато массивнее, складаються в основному з легких речовин і тому, незважаючи на величезний тиск у їхніх надрах, мають малу щільність. Дев’яту планету - Плутон, очевидно, не можна віднести ні до однієї із двох груп. По хімічному складі він близький до групи планет-гігантів, а по розмірах до земної групи

Найближча до Сонця планета Сонячної системи - Меркурій. Через близькість до Сонця й малих видимих розмірів Меркурій довго залишався маловивченою планетою. Тільки в 1965р. завдяки застосуванню радіолокації був обмірюваний період обертання Меркурія навколо своєї осі. Вісь обертання Меркурія майже перпендикулярна площини його орбіти. Як підказали радіоспостереження, температура на поверхні Меркурія в пункті, де Сонце перебуває в зеніті досягає 620 ДО. Температура нічної півкулі близько 110 ДО. За допомогою радіоспостережень удалося визначити теплові властивості зовнішнього покрою планети, які виявилися близькими до властивостей тонко роздроблених порід місячного реголіту. Причиною такого стану порід, як видно, є безперервні удари метеоритів, майже послабля_ не вирядженою атмосферою Меркурія. Висловлюється гіпотеза про те, що Меркурій має потужну силікатну оболонку (500 - 600 км.), а що залишилися 50% обсягу займає залізисте ядро. Життя на Меркурії через дуже високу денну температуру й відсутність рідкої води не може існувати. Супутників Меркурій не має

Венера - друга по відстані від Сонця й найближча до Землі планета Сонячної системи. Венера - саме яскраве світило на небі після Сонця й Місяця відома людям із глибокої стародавності. Період обертання Венери довго не вдавалося встановити через щільну атмосферу й хмарний шар, що огортають цю планету. Існування атмосфери Венери було виявлено в 1761 р. М. В. Ломоносовим при спостереженнях проходження її по диску Сонця. В атмосфері Венери втримується близько 0,1% водяної пари й 97% вуглекислого газу. Вони створюють в атмосфері Венери парниковий ефект, що приводить до сильного розігрівання планети. Причина цього полягає в тому, що обидва гази інтенсивно поглинають інфрачервоні (теплові) промені, що випускаються нагрітою поверхнею Венери. Температура її досягає близько 500 0 З.

Земля - одна із планет Сонячної системи. Подібно іншим планетам вона рухається навколо Сонця по еліптичній орбіті. Відстань від Землі до Сонця в різних крапках орбіти неоднакове. Більшу частину поверхні Землі (до 71%) займає Світовий океан. Одна з особливостей Землі - її магнітне поле, завдяки якому ми можемо користуватися компасом. Магнітний полюс Землі, до якого притягається північний кінець стрілки компаса, не збігається з Північним географічним полюсом. Під дією сонячного вітру магнітне поле Землі спотворюється й здобуває «шлейф» у напрямку від Сонця, що простирається на сотні тисяч кілометрів. Маса Землі знайдена з експериментальних вимірів фізичної постійної тяжіння й прискорення сили ваги. Для маси Землі отримане значення 5,976*10 24 кг. Земля має природний єдиний супутник - Місяць

Марс - четверта по відстані від Сонця планета Сонячної системи. На зоряному небі вона виглядає як немиготлива точачи червоного кольору, що час від часу значно перевершує по блиску зірки першої величини. По основних фізичних характеристиках Марс ставиться до планет земної групи. По хімічному складі марсіанська атмосфера відрізняється від земної й містить 95,3% вуглекислого газу з домішкою 2,7% азоту, 1,6% аргону, 00,7% окису вуглецю, 0,13% кисню й приблизно 0,03% водяної пари, зміст якого змінюється, а також домішки неону, криптону, ксенону

Обоє супутника Марса рухаються майже точно в площині його екватора. Розміри Фобоса становлять близько 27 км, а Демосу - близько 15 км. Поверхня супутників Марса складається з дуже темних мінералів і покрита численними кратерами

Юпітер - п’ята по відстані від Сонця й сама більша планета Сонячної системи. . Юпітер, подібно сонцю, обертається не як тверде тіло - швидкість обертання неоднакова в різних широтах. Через швидке обертання ця планета має сильний стиск у полюсів. Вісь обертання Юпітера майже перпендикулярна до площини його орбіти. Навіть у невеликий телескоп видно полярний стиск Юпітера й смуги на його поверхні, паралельні екватору планети. Спектральні дослідження Юпітера показали, що атмосфера його складається з молекулярного водню і його з’єднань: метану й аміаку. У невеликих кількостях присутні також етан, ацетилен, фосген і водяна пара. Хмари Юпітера складаються із кристаликів і крапельок аміаку. Можна вважати, що атмосфера Юпітера на 74% складається з водню й на 26% з гелію. На частку метану доводиться не більше 0,1% складу атмосфери планети (по масі). Магнітне поле планети виявилося складним і складається як би із двох полів: дипольного (як поле Землі), що простирається до 1,5 млн. км від Юпітера, і не дипольного, що займає інша частина магнітосфери. Напруженість магнітного поля в поверхні в 20 разів більше, ніж на Землі

Юпітер має 13 супутників. Перші 4 супутника відкриті ще Галилеем (Ио, Європа, Ганимед, Каллисто). Вони, а також внутрішній, найближчий супутник Амальтея рухаються майже в площині екватора планети. Самі зовнішні 4 супутника Юпітера обертаються навколо планети у зворотному напрямку. За даними, отриманим з американських космічних апаратів «Вояжер», Юпітер оточений в екваторіальній області системою кілець. Кільце розташоване на відстані 50 000 км від поверхні планети, його ширина близько 1 000 км.

Pages: 1 2