П. Могила, сам будучи вихованцем західних університетів, був добре обізнаний з європейською навчальною моделлю і згідно з нею організовує українську освітню систему. Мовою спілкування в школі стає латинь, до співпраці запрошують освічених людей, часто випускників єзуїтських колегій, для бібліотеки виписують книги із самого Парижа, серед авторів яких - найзнаменитіші імена західної культури. Привозить також західні підручники з тригонометрії,

Логіки, метафізики, всі курси велися на базі таких же західних підручників: граматика – за Емануелем Альваро, поетика - на базі Вергілія, Лукреція, Овідія, а курс філософії - на підставі Арістотеля й Фоми Аквінського. Київська школа, попри всі обвинувачення у схоластичності, відірванні від рідного культурного дискурсу формувала тогочасні українські еліти, які, виховані на європейських зразках, могли ці зразки поширювати далі. Заняття та підручники, якими користувалися в колегії, мали формувати людину, відкриту для європейського досвіду і традицій, не покидаючи водночас свого власного коріння.

Можливо, найбільш видним це стає при курсі філософії. Праці згаданих філософів є підґрунтям усього католицького раціоналізму, який так відрізняє римську традицію від візантійської. Їхнє сприйняття в православній школі ще в роки переслідування православної віри - це факт, вартий підкреслення. Незалежно від того, наскільки ґрунтовно вивчалися твори цих мислителів, без сумніву, вони вплинули на своєрідність українського православ’я. Чи не тоді сформувався окремий тип українського - відкритого на раціональну думку Заходу, амбівалентного, але й конфесійно толерантного, що, як здається, відрізняє його донині від московського, суто містичного, – православного типу. Пахльовська пише: «Українські священики й ченці, викладаючи західну філософію, поетику, фізику давньоукраїнською, польською, латинською, грецькою мовами, виховували покоління за поколінням новий тип українського інтелігента, толерантного ідеологічно та безбар’єрного в культурному спілкуванні. Конфліктна політична підоснова конфесійного антагонізму не стає перешкодою для інтелекту. Інтелектуальна робота, хоч і в полоні ідеологічних схем, має силу піднятися над ними, оскільки ґрунтується на усвідомленні своєї автономності, сили і певності свого аналітичного потенціалу» [5, 22].

У літературі спроби встановити партнерський діалог з Європою спостерігаються вже з часів згадуваних вище поетів Передвідроджен-ня, але й діяльність більш пізні авторів не відчужена від європейського культурного тексту. Варто згадати хоча б «Роксоланію» Севастіана Кленовича, в якій ліричний герой запрошує грецьких муз на український Парнас.

Іван Величковський у передмові до свого знаменитого тому «Млеко» писав, що створюючи свої «штучки» - акростихи - має намір дорівнятися до інших (читай - європейських) літератур, щоб довести, що й руська мова здатна створити таку поезію. «А яко

Истинный сын Малороссійской отчизны нашей болΟючи на то

Сердцем, иж в Малой нашой Россіи до сих час таковых нΟ от кого тыпом виданых не оглядаю трудов, з горливости моеи ку милой

ОтчизнΟ, призвавши бога и божію матку н[а помощ], умислилем иле

Зможность подлого [довцΟ]пу моего позволяла, нΟкоторые значаΟйшыє штуки поетицкіє руским языком выразити не з якого язика на рускій оние переводячи, але власною працею моею ново на подобенство

Інородних составляючи, а нΟкоторие и цΟле русскіе способы

Вынайдуючи, которые иншим языком а нΟ ся могут выразити» [1].

Володимир Крекотень зауважує, що ««…барокковість» проникає у всі частини київських поетик, позначається на тлумаченні конкретних жанрів і стилістичних приписів. Насамперед висуваються вимоги «дотепності», «винахідливості розуму», несподіваності зв’язків між якнайвіддаленішими речами і явищами, знаходження між ними невідомих граней. На цьому українські поетики, як і їхні західноєвропейські джерела, грунтують домінанту бароккового стилю - його концептизм, метафоризм, алегоризм і символізм» [3].

Література українського бароко, як і інші європейські літературні тексти цього часу, показує людину, мешканця Русі ХVII ст., як одиницю, що стоїть між аскетизмом та радістю життя і намагається знайти рівновагу в онтологічній діалектиці світу, свідома темпораль-ності людського буття, шукає безсмертної слави, щоб стан цей перебороти. Так, Касіян Сакович пише:

Печалитися марно всяк буде чоловік, Що в світі сьому має він закороткий вік. Багатство, мудрість, слава, сила – все проходить, Нічого він тривкого в світі не знаходить [6, 260].

Про вибір Україною європейського шляху в ХVII ст. засвідчує багато фактів, але слід підкреслити, що вибір цей був свідомим, про що, зокрема, свідчить спрямування української культури після

Берестейської унії, коли в ситуації загроження свого віровизнання, політичного конфлікту з Польщею європейський діалог не припинився, а навпаки - розцвів у школі Могили. Цього діалогу в ХVII ст. неможливо навіть було припинити, бо Україна була просто частиною європейського культурного простору й інших варіантів у цей час не передбачалася.

Відступ України від діалогу з Latinitas Почнеться разом із втратою нею будь-яких ознак культурної автономії, а отже, із втратою будь-яких можливостей вирішувати за себе в усіх сферах життя: як на конфесійному, політичному, так і культурному рівнях.

Україна ніколи не була в опозиції щодо Європи і в усіх своїх внутрішніх дискусіях найчастіше обирала Європу, прикладом чого слугують Михайло Драгоманов, Микола Хвильовий, Іван Франко та навіть консервативний Іван Нечуй-Левицький. По суті, найкраще характеризує це питання сформульована Пахльовською фраза про «іманентну діалогічність української культури», яка саме в добу бароко виявила себе найглибше, об’єднуючи гілку східного і західного просторів.

Мирослава Кавецька

Pages: 1 2

Збережи - » Окциденталізація української культури доби бароко . З'явився готовий твір.