Окциденталізація української культури доби бароко | Довідник школяра – кращі шкільні уроки по всім предметам

Окциденталізація української культури доби бароко

Стаття є спробою відзначити основні точки, через які проникала в Україну європейська культура доби бароко.

Питання Україна і Захід Постійно наявне в українському дискурсі. Політологи, культурологи, історики та інші вчені намагаються доказати, як сильно Україна зв’язана з Європою, хоч могло б здаватися, що тема європейської бутності України є очевидною і не підлягає сумніву. Це питання існує в українському, але не в європейському дискурсі. Сьогодні, щоправда, з’являються спроби зрозуміти цю проблему і на Заході, але це лише симптоми і вони більше зв’язані з політикою, ніж з культурою, тому що Україна, на жаль, не цікавить Європу як культурний простір. Отже, географічно Україна залишається в Європі, але поза щоденною свідомістю європейців.

Європа розшарована на дві культурні віхи: західну - пов’язану з джерелами античної культури і католицизмом, та східну - пов’язану з традиціями візантійсько-православними, тривалий час цивілізаційно розподілена на два світи - Latinitas І Cyrilianitas (згідно з визначенням польських культурологів Єжи Аксера та Александра Миколайчака). Причому західна культура Latinitas Заявляє претензії на виключне право володіти європейською тотожністю.

Щоправда, європейську тотожність складають грецька і латинська традиції, але передусім, здається, вона має бути закорінена в християнстві. Однак християнство, будучи основним фактором європейської спільноти, є також підставою її внутрішнього розподілу, що приводить до виділення двох окремих згаданих вище дискурсів – східного і західного. Важливо зазначити, що оскільки західний дискурс не дуже помічав і помічає присутність східного, то східний завжди був готовий встановити з ним діалог. Цей же діалог в Україні як частині Cyrillianitas Найгучніше почав про себе заявляти протягом ХVІІ ст.

Доба бароко для зв’язків України з європейським культурним світом відіграє вирішальну роль. Це був час, який без перебільшення можна назвати фундаментом європейської свідомості українців. Україна як частина Литовсько-Руської держави після укладення Люблінської унії 1569 р. стала частиною Речі Посполитої. З цього часу впливи Європи посилюються, передусім через посередництво польської культури.

Зрозуміло, що Галицька Русь, яка до Люблінської унії була частиною Польської держави, вже раніше зазнавала таких впливів. Студенти з прикладкою «Rossicus», «Ruthenus», «Roxolanus» у всіх європейських університетах [4, 31], чимало новолатинських поетів, як-от Павло Русин з Кросна, родом з Русі, намагалися у своєму


Поетичному тексті втілювати ідеї європейського гуманізму. Діяльність цього кола літераторів і явищ, з ним пов’язаних, можемо вивчати в контексті Відродження і визначити як український Передренесанс, до якого слід зарахувати згаданого Павла Русина, Юрія Дрогобича, Станіслава Оріховського та ін. Як вказує Василь Микитась:

«Передові ідеї Відродження, гуманізму, частково Реформації і контрреформації доходили на Україну через Чехію, Словаччину і Польщу. ‹…› українська молодь через брак своїх середніх і вищих навчальних закладів змушена була здобувати освіту за межами батьківщини - в університетах Італії, Франції, Німеччини, Голландії, Чехії, Польщі та деяких інших країн» [4, 33].

Умовою, за якої таке навчання ставало можливим, було оволодіння латинською мовою. Питання щодо широкого знання латині в Русі є відкритим: чи латинська мова була засвоєна Україною вже після Люблінської унії, чи це була мова відома і поширена й раніше? Василь Микитась, підкреслюючи факт, що латинська мова була відома вже в добу Київської Русі, стверджує: «Латинська мова тогочасної науки не була перешкодою для української молоді ‹…›. Отже, думку про те, що латинська мова прийшла в Україну тільки в другій половині 17 ст. у зв’язку із заснуванням Острозької греко-слов’яно-латинської школи (1576) та у зв’язку із появою полемічно-публіцистичної літератури і проголошення Берестейської церковної унії (1596), слід рішуче відкинути» [4, 33].

Звісно, в елітних колах латинь як мова міжнародного спілкування завжди використовувалась, але навряд чи була поширена в українському суспільстві до Люблінської унії. Саме необхідність заявити про себе і захищати свої інтереси в Речі Посполитій, де без цієї мови обходитися було важко, примусила русинів ревно вивчати латинь, запроваджуючи її до всіх православних шкіл. Щойно з цього часу ми можемо з переконанням сказати, що і в Русі латинська мова стала мовою спілкування.

Згаданий фактор мав неабияке значення для участі русинів у європейській культурі, передусім в адаптації її елементів на материковий ґрунт. Як зазначає польський учений А. Миколайчак: «На гуманістичному ґрунті виникла спільнота духа і думки освічених еліт, що на зламі ХVI і XVII ст. простягалася від Стокгольма по Дубровник і від Лісабона по Київ» [7]. Адже латинь була не лише


Мовою церкви й літератури, але й уживалася в університетських аудиторіях, дипломатії, міжнародних контактах, створюючи світську спільноту [7].

Латинська мова стала мостом, через який установлювався контакт із європейською культурою, єдина мова спілкування в усій Європі універсалізувала західну культуру, а цінності і зразки цієї культури ставали доступними для всіх європейців, таким чином поширюючись по всьому континенту, зокрема в Україні. Цінності цивілізації Latinitas Проникають у світ українського Cyrillianitas, що гарно віддзеркалює також література цього часу. Варто згадати хоча б відомі латиномовні вірші Івана Домбровського «Дніпрові камени», в яких весь південноруський простір осаджений в контекст латинської традиції і світобачення.

Славте ж їх, аоніди, гей, -Тих, що в гирлі Дніпра недругів зборюють! Кліо славу поширює Словом, що на папір в неї записане. І далі:

Краєм квітучим, погідним ходитимеш, пресуле любий.

Та не розкішні у Києві стрінеш споруди, а вбогі,

Люд по яких і донині фрігійської давньої Трої

Марить ще снами, що так на життя їх сучасне не схоже [2].

Постійне прикликання старогрецьких образів і мотивів, та навіть своєрідна географія, що спирається на географію Птолемея, в пояснювальних примітках автора типу: Бористен, річка в Сарматії, омиває Київ і тече до Чорного моря Має на меті залучити Україну саме до цього європейського простору.

Окциденталізація світогляду бароко в українців посилюється протягом ХVII ст. і, звісно, вирішальними тут є кілька чинників, зокрема діяльність Києво-Могилянської колегії.

Характерною рисою цього періоду було повернення Києву - як столиці - позиції центру. Попри те, що Київ завжди був вірний православ’ю (навіть після Берестейської унії і фактичної делегалізації православної церкви), місто це також не залишається закритим на західні впливи. Можливо, одним із факторів, який сприяв цьому, був факт, що чимало енергійних і високоосвічених православних діячів зі Львова після унії осіло в цьому місті, привозячи із собою динамічний


Галицький менталітет і західний дух, під впливом якого Галичина перебувала завжди. Їх запрошує туди архімандрит Лаври Єлисей Плетенецький – сам родом з-під Львова. Тут з’являються Захарія Копистенський, Памво Беринда, Йов Борецький, Мелетій Смотриць-кий, Касіян Сакович та ін.

Саме ці галицькі особистості, просякнуті окцидентальним духом, але водночас - у київський період свого життя - ревні захисники православної віри, повертали Києву значення культурного центру. Братська школа, створена в Києві 1615 р., мала водночас греко-слов’янське і латинсько-польське спрямування, через що відкривала православній молоді можливість брати участь в офіційному житті не лише Речі Посполитої, а й Європи.

Звісно, найбільш значимою школою, яка вела навчання в європейському стилі, була заснована 1632 р. митрополитом Петром Могилою Києво-Могилянська колегія. Прийняті школою стандарти навчання були європейськими нормами, згідно з якими колегія реалізувала програму типової європейської школи вищого типу, хоча в той час Київ фактично залишався містом антикатолицьким і легко можна було б зрозуміти можливу нехіть православних киян до європейських зразків. Однак Могила не думав консервувати право-слав’я, а виховував православну молодь у дусі європейської культури. Як зазначає Оксана Пахльовська: «Попри неминучу конфесійну догматичність, православна Академія є цитаделлю західноєвропейської науки, розламує монолітний масив православно-слов’янської культури, конструктивно виявляє його внутрішню неоднорідність, виводить у суто міфічний, історично безпідставний вимір гіпотетично компактну іделогему «єдиновірства». Академія виразно засвідчує вроджену екстравертність, більше того – іманентну діалогічність української культури, готової до інтелектуальної рецепції навіть в умовах антагоністичного зіткнення ворожих ідеологій» [5, 20].

Pages: 1 2

Збережи - » Окциденталізація української культури доби бароко . З'явився готовий твір.

Окциденталізація української культури доби бароко





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.