Оповідання «Уроки французького» доріг Распутіну спогадами про дитинство, отом, що саме в цьому віці людин розуміє, що таке добро, що не проходить безвісти і як найвища цінність, що залишається в душі. Про те, з якими труднощами майбутній письменник зштовхнулися в районному центрі, куди його привезла мати продовжувати навчання в п’ятому класі, мова йде в оповіданні. Це були важкі післявоєнні роки - у п’ятий клас герой пішов в 1948 році. Він був самим старшим із трьох дітей у сім’ї, жили погано, без батька. «Голод у той рік ще не відпустив», і тому діти навесні, коли нема чого було їсти, ковтали «вічка пророслої картоплі й зерна вівса й жита», щоб хоч щось було в животі, - «тоді не прийде увесь час думати про їжу». Хлопці влітку намагалися виростити картоплю зі своїх насінь, але в них це погано вийшло - урожаю вони зовсім не відчули. Як самого грамотного в селі, хлопчика поважали й навіть іноді підгодовували: один раз на подяку за допомогу у виграші облігацій йому подарували в цебро картоплі - під весну це було чимале багатство».

Незважаючи на таке тяжке становище, матір відправила сина вчитися в райцентр.

У школі хлопчик постійно недоїдав, хоча їду йому «надсилали досить часто, приблизно раз у тиждень», цього, звичайно, що росте організму не вистачало, та і їжа кудись стала зникати, про що хлопчик не сказав матері, щоб її не розбудовувати. У селі, в. відмінність від райцентру, легше було знайти щось їстівне - у лісі або в ріці, тут же цього не було, а риба ловилася погано. Коли ж у матері з’явилися гроші, на них хлопчик став купувати молоко - від недокрів’я. Але, звичайно, і цього не вистачало, і так вийшло, що герой став грати на гроші й навчився вигравати. Хлопчикові було соромно («з такою ганьбою й додому не можна»), вона боявся викриття, але голод пересилював. Нои цю невелику суму - усього лише рубль - він витрачав не на цукерки й книги, не збирав, а купував усе ту ж баночку молока: «Досита однаково я не наїдався. Але вже одна думка, що я п’ю молоко, додавала мені сили й упокорювала голод».

Мати не могла постійно допомагати синові: у ті важкі дні колгосп не розрахувався із хлібоздаванням, дядько Ваня із продуктами від матері більше не приїжджав, і хлопчик харчувався тим, що вдалося приховати - у затишному місці ковтав печену картоплю, але їсти хотілося навіть у сні. І тому, незважаючи на конфлікт із однолітками, він вирішив знову почати грати: «…шматок хліба, і те добре…»

Випадково довідалася ситуацію вчителька французького Лідія Михайлівна зробила спробу підгодувати учня, але гордість і стиснення не дозволяли хлопчикові погодитися на це. Тоді Лідія Михайлівна, розуміючи, що хлопчикові потрібно вчитися, а для цього просто не голодувати, надіслала йому посилку, але він відразу зрозумів, що це не від матері: у них у селі ніколи не бувало макаронів і гематогену, так у матері й грошей немає на таке багатство.

Оскільки хлопчик від посилки відмовився, учителька стала грати з ним на гроші й спеціально програвати. Знову в героя стала з’являтися можливість купувати молоко й, закриваючи ока від задоволення, воно випивав його: «Нічого, жити можна було, а у швидкому майбутньому, як залікуємо рани війни, для всіх обіцяли щасливий час ».

Але один раз на шум увійшов директор і побачив гру вчительки й учня на гроші й порахував це злочином, розтлінням і спокушанням. Звичайно, він не захотів розібратися в причинах поводження вчительки. А хлопчик на все життя запам’ятав трубочки макаронів і три червоних яблука, які він бачив «тільки на картинках, але догадався, що це вони ». Я думаю, нам потрібно частіше згадувати про нелегке життя хлопців у військовий і післявоєнний час, щоб більше цінувати те, що маємо