Роман А. И. Солженицына «У колі першому» - останній роман, що ми вивчали в школі. Я добре пам’ятаю уроки, так ще які, про Л. Н. Толстого, про Ф. М. Достоєвського, про А. П. Чехова й про И. С. Тургенєва, також добре я пам’ятаю історію СРСР, історію його росту, підйому й падіння… Цей роман став моїм путівником по тій епосі, загадкової й темної. У романі Солженицына представлена як би проекція радянського суспільства, а шарашка - держава в державі. Шарашка - територія, замкнуте простір, в’язниця, де жили майже всі примітні, розумні, інтелігентні люди тої епохи, крім того, вони мали можливість працювати, творити, щоправда, на благо системи, що їх і посадила. Життя в «реальному світі» протікали по-іншому: там люди існували, саме існували.

Я полюбив цей роман: саме він дозволив мені багато чого зрозуміти, по-новому осмислити, щось переоцінити, відчути ту атмосферу, про яку зараз багато говорять і сперечаються. Роман, будучи настільки своєчасн і потрібним, був заборонений, і його не друкували, але правду говорять, що «рукопису не горять»; і от він з’явився на світло під час перебудови, сам А. И. Солженицын жив за рубежем, там, куди його випхала радянська влада й де він продовжував творити, філософствувати. Особливо хочу додати, що саме Солженицын-Мислитель мені дуже доріг.

• Отже, от він, роман, переді мною, перед моїми очами…

Роман розділяється на опис миру реального й миру шарашки, мир шарашки займає основне місце в романі, треба сказати, це-те й чудово. Шарашка - скупчення найцікавіших людей, таких, як Сологдин, Неронин, Рубін, Хоробре, Абрамсон, всі вони укладені, однак найцікавішому читачеві люди. Відзначу ще, що серед працівників Марфино зустрічалися особистості неоднозначні, наприклад Яконов або Залізна Маска. Звичайно ж, серед ув’язнених забув згадати Спиридона, цей образ, що персоніфікує народ у романі, дуже важливий і цікавий як для розуміння життя шарашки, так і для розуміння «реальної» життя. Спиридон несе в собі «думка народну» протягом усього роману, остерігаючи її від нападок і поранень.

З особливо, що запам’яталися персонажів, виділю, звичайно, Гліба Нероннна, прообразом якого був сам Олександр Ісайович. Роман взагалі багато в чому автобиографичен, а виходить, відбиває справжні факти.

На самої шарашке панував дух братерства і єдності, люди тут один одного поважали й цінували, часто сперечалися між собою, але це й правильно. Люди не можуть думати однаково. Спочатку я трохи втратив Неронина серед строкатих, іменитих особистостей шарашки, але незабаром знайшов його знову й дивився на происходящее його очами, що дуже допомагало в сприйнятті навколишнього світу.

Дуже милий читачеві, зокрема мені, образ Левки Рубіна, переконаного марксиста, що не змінив своїх переконань навіть тут, куди його посадила система, до речі підтримувана теорією марксизму, правда зміненої Сталіним до невпізнанності.

Образ самого Сталіна відіграє величезну роль у романі, особливо мені сподобалося те, що Олександр Ісайович не дає упередженої оцінки діяльності й особистості Сталіна, а просто, але мистецьки описує його життя й роботу, складну й незрозумілу. Уперше я побачив Сталіна як людини, людини розумного й утвореного, але в той же час жорстокі й деспотичні, сміливі й неприступного; ці контрасти вразили мене й змінили моє відношення до «Великого Йосипа», раніше він представлявся мені якось однобоко, але зате, з іншого боку, усе було чітко і ясно.

Сталін працював по ночах, не спав, приймаючи міністрів, керував ними, а вони без нього існувати й працювати не могли: він був їхнім Богом, їхнім Батьком, їхнім Дияволом. Навіть сам Абакумов, грізний і жорстокий міністр, ставав тихим котеняточком перед Сталіним. Треба відзначити, що сама система представляється Олександром Ісайовичем у небагато комічному світлі. Ройтман змагався з Яконовым, хоча обоє працювали на благо загальної мети. Яконов суперничав із Шикиным, начальником в’язниці, Яконов звітував перед Абакумовым, як і багато хто інші, при цьому він на них репетував і загрожував, а підлеглі тряслися від страху, як би не стати наступної, і підтакували йому, сам Абакумов боявся більше смерті Сталіна й трясся перед ним…

Дуже чітко в романі звучить думка народна, настільки улюблена Л. Н. Толстим. Спиридон є її засновником і хоронителем, цей склодув, майже сліпий, що потрапив на шарашку по канцелярській помилці, він стає другом багатьох видатних особистостей шарашки.

«Дружбу Неронина із двірником Спиридонов Рубін і З-Логдин благодушно назвали «ходінням у народ» і пошуками тої самої великої сермяжной правди, що ще до Неро-Ніна марне шукали Гоголь, Некрасов, Герцен, слов’янофіли, народники, Достоєвський, Толстой…» (Міркуванням про народ присвячена вся глава 66, до речі, треба відзначити, що роман дуже зручно ділиться на головкоми, що мають кожна свою назву, і виходить так, начебто людина читає чийсь щоденник, а самі назви глав дотепні, прості, ясні й лаконічні.)

Завдяки щасливому випадку виявилося так, що начальники шарашки - люди аж ніяк не нецікаві, наприклад Яко-Новий і Залізна Маска, останнього туди посадили за те, що під час телефонної розмови Сталіна сичав телефон, Сталін це помітив, і, коштувало йому сказати слово, людину, що займався зв’язком, зняли зі служби й збиралися відправити у в’язницю. Олександр Ісайович особливо відзначає, як багато в цій країні залежало від швидкого, непередбаченого слова вождя. Доля Яконова представляється мені схожої на долю Залізної Маски, я впевнений, що з ним стане те ж саме, але цікаво те, що й у нього була молодість, чиста любов, що він колись жив. Шлях Яконова - шлях падіння людини, задавленого режимом.

Роман настільки різнобічний, повествователен і настільки філософський, що цей особливий стиль, особливий лад російської літератури, мабуть, варто віднести не тільки до розряду історичної прози. По своєму жанровому визначенню він, звичайно ж, ширше, нетрадиційніше.

Роман дуже цікаво побудований. Він починається зі злочину Володина, юного дипломата, що зробив шляхетний учинок, але владі так не здалося. Його доля не головна в романі, однак вона так тісно сплетена із сюжетною лінією, що незабаром за нього починаєш переживати більше, ніж за мешканців Марфино. Доля Володина сумна, але сумніше всього те, що посадили-те його не одного, а ще і його товариша по службі, ні в чому не винуватого, тому що голос його чітко не можна було визначити. А розшифровкою голосів займався Левка Рубін, той самий, що відмовився бути донощиком, але погодився допомогти піймати мерзотника, що посмітив піти проти системи. Система - найстрашніше, вона давить людей, як м’ясорубка, без розбору. Вся країна, кожна її істота підпорядкована режиму, боїться його й слндует його кличу беззастережно. Отже, Рубін відмовився працювати на Шикина. Русь-Ка побоявся, став подвійним агентом, тим самим пророчив свою долю, а доля, як відомо, у всіх різна, і це наочно видно в романі. Особливо добре Солженицыну вдалися деталі: день народження тюремним-тюремній-по^-тюремному, саморобні подарунки, ласощі; учинки донощика-руськи, наприклад випадок з «Євгенієм Онєгіним», подарованим Неронину дружиною. Саме отут треба розповісти про роль жінок у такому «чисто чоловічому» романі, як «У колі першому». Краса для Солженнцына, це добре видно, - це не краса фізична, а краса щиросердечна, духовна. Як ніжно й дбайливо він описує некрасиву, бідну вольноработницу Симочку і її любов до Неронину, що він відкидає, тому що на волі його дружина, що він любить і яка йому вірна й чекає його. Життя дружин ув’язнених важка: вони не могли знайти роботу, квартиру, вони не могли жити, вони були дружинами ворогів народу. Дружина Неронина була змушена з ним розвестися, приховувати його існування й відкидати інших чоловіків.

Дружина Сологдина молить його вийти, винайти що-небудь, адже в нього «золота голова», але він відмовляється робити міні-фотоапарати для вистежування «зрадників батьківщини».

Протилежністю цих дружин є дружини, діти державних працівників, працівників КДБ. Взяти, приміром, дружину Володина Дотнару, що в перекладі на росіянин означає дочка трудового народу. Це дівчина із забезпеченої сім’ї, що любили, плекали. І що ж з нею стало? Навіщо вона потрібна була Володину, навіщо він на ній женився? Повернувшись один раз із відрядження, він виявив, що ділить її з кимсь, і повинен із цим упокоритися, адже він її занадто надовго залишив одну. Роман повний контрастів і знахідок, яскравих фарб і бляклих тонів, чітких думок і філософських міркувань, головне, що роман повний правди.

В окрему книгу можна виділити оповідання «Посмішка Будди», воно сам по собі є літературним і історичним шедевром. Оповідання по своєму змісті, місцю розташування мені дуже нагадує «Повість про капітана Копейкине». Олександрові Ісайовичу роман удався на славу!

Звичайно, я не можу сказати, що роман є шедевром російської літератури, але це отут і неважливо, важливе зміст, правдиве й своєчасне, важлива його необхідність, важливі міркування Олександра Ісайовича, важливо те, що він є й що його читають.

Pages: 1 2