Вплив двору на іспанське суспільство за всіх часів було так велике, що воцаріння Бурбонов після революції, возведшее на престол Пилипа V, не сповільнило відбитися й на літературі. З тої пори смаки разом змінюються: у Мадриді звикають бачити все прекрасне, велике, витончене, граціозне, винятково лише в створеннях наших письменників століття Людовика ХIV, і по одній з тих дивних аномалій, які нерідко зустрічаються в історії, іспанці в теж час не визнають у своїх національних авторах тих самих крас, які y їх же запозичені французькими класиками. Вдобавок ще, Іспанія особливо високо ставить ті з наших добутків, що найбільше різко суперечать її споконвічним забобонам і світогляду

Протягом усього XVIII століття ця мода залишається пануючої в іспанській літературі. Ні сумніву, що вона сильно гальмувала розвиток національної творчості, але з іншої сторони її вплив був благотворно: воно послужило звільненню іспанського мовлення від пихатості й манірності, уведених у неї поетом Гонгора наприкінці ХVI століття. A до якого ступеня заразливо діяв цей так званий гонгоризм, можна побачити вже з того, що навіть такі великі сили, як Сервантес, Кальдерон, Квеведо, не могли зовсім звільнитися від нього. Існувала ціла школа цього вигадливого красномовства, були встановлені точні правила його, що вважалися обов’язковими до самого воцаріння Пилипа V.

Захоплення французькими класиками разом поклало кінець гонгоризму, і реакція була так велика, що іспанські поети майже без усякого протесту підкорилися новим правилам Буало, спеціально викладеним для них доном Игнасио де Лухан (1739).

И от із цієї пори лірична поезія в Іспанії приймає строгий, сухий, прямолінійний характер, що відрізняє наших письменників першого періоду імперії, - Делилля, Фонтана й інших, колишня жвавість викладу й гаряча пристрасність іспанських авторів зникають зовсім.

Замість мальовничих драм Золотого століття, на мадридській сцені з’являються винятково наслідування французьким трагедіям. Правда, один з видних літераторів цієї епохи, Гарсиа де ля Гуерта, намагається протидіяти такому сумному зреченню від національної слави, і спочатку його критичні статті роблять деяке враження на публіку, але, по якомусь дивному протиріччю, він сам же зненацька виступає із трагедією, написаної у французькому смаку, і публіка плеще, зустрічає його таким ентузіазмом, якого ще ніколи не вдавалося йому збуджувати своїми самостійними добутками. У результаті виходить не ослаблення, a ще більший розвиток французького духу, що досягає, нарешті, свого апогею в комедіях дона Леандро Моратина, що мали величезний успіх. І дійсно, з боку добірності, незвичайного такту, почуття міри, словом, того художнього чуття, з яким цей талановитий письменник зумів пересадити на іспанський ґрунт сам характер мольеровского творчості, - не залишає нам бажати нічого кращого: його Si de las Ni?as (Так молодої дівчини), Mojigata (Дицемерка), El Viejo y la Ni fia (Старий і молода дружина), і інші, були й залишаться чудовими знімками того умовного миру, яким, на превеликий жаль, занадто часто обмежуються наші кращі письменники часів Людовика ХIV. Леандро Моратин точно так само бере лише малу частину суспільства, a не малює його в цілком, тому комічні мотиви не викликають тут ні щирого сміху, ні гіркої усмішки, глядач тільки спокійно посміхається, але у всіх цих діалогах так багато розуму, смаку, добірності, що мимоволі піддаєшся чарівності й не бажаєш звільнитися від його

Самою блискучою стороною іспанської літератури ХVIII століття безперечно залишається критика. Як тільки один зі спадкоємців Пилипа V, запеклий ворог єзуїтів, - Карл III, небагато послабив соромливі умови печатки, з’явилося одночасно трохи письменників, одушевлених щирим бажанням показати своїх націй, куди вона йде, і в якій павутині забобонів, неуцтва, мороку змушують її жити. От у чому полягало завдання батьків Фейхоо, Исла й друга графа де Аранда - Мельхіору де Ховельянос.

У добутках батька Фейхоо немає нічого особливо видатного, - у них набагато більше ерудиції, чим таланта, але o ньому все-таки варто згадати хоча б за ту невтомну наполегливість, з який він у все життя не переставав боротися із забобонами своїх сучасників, що дали йому прозвання іспанського Баила.

Ще більшою сміливістю й незрівнянно більшим талантом володів батько Исла. У добутках його особливо яскраво виділяється один національний образ, що одержав потім широку популярність, це образ манірного проповідника, повного афектації, претензійності й пихатості, що приховує під світським лиском своє крайнє неуцтво. Ми вважаємо не зайвим представити тут цей портрет як малює його автор у своєї Historia del fray Gerundio de Campazas:

“Батько Герундио - декан - проповідник був ще в повному кольорі років, тільки що переступив на четвертий десяток: сильний, огрядн, ставний і рослий, - він здавався зразком фізичного розвитку; усе в ньому було симетрично й пропорційно, ходив він бадьоро, тримався прямо, навіть величаво, завдяки своєму округлому животу й високо піднятій голові. Конусовидность його черепа зменшувалася мистецьки зачесаними волоссями, ряса на ньому завжди була нова, без найменшої цятки, і рясними складками ниспадала до самих п’ят, взуття вузька, витончена; скуфейка шовковим, розшитим найтоншим візерунком і прикрашена кокетливим пензликом, - добуток або, краще сказати, плід безмежної відданості благочестивих дам до батька проповідникові. У складності це була людина дуже привабливий: він мав сильну, звучну дикцію з легким ґрасуванням, винятковою мімікою, виразністю жестів, м’якістю у звертанні, нестримно сміливим польотом думок, пишномовністю складу й незвичайним талантом розповідати анекдоти. Він умів, до речі, і пожартувати, і посміятися, вставити гостре слівце, привести прислів’я, - показати особою свої багаті дарування. Усього цього було занадто досить, щоб робити чарівну дію не тільки на чутливі жіночі серця, але навіть і на більше грубі - чоловічі. Одні хіба камені на бруківці могли ще не піддаватися його чарівності”. “Так, це був один з тих вишуканих проповідників, що при згадуванні o святих батьках, або євангелістах, ніколи не дозволять собі назвати їхніми власними іменами з побоювання вульгарності. Для батька декана, наприклад, євангеліст Матфей був ангелом історії, Марко - святим тельцем, Луку він називав божественною кистю, Іоанна - орлом Патмоса, пророка Иеремию - багрянцем Білена, a св. Амброся - медоточивими вустами. Коли ж йому доводилося говорити на яку-небудь євангельську подію або підкріплювати свої слова самим текстом, вона ніколи не обмежувався звичайною вказівкою, як напр. Ioannis capite d?cimo tertio, або Mathoei capite d?cimo quarto, ні, як це можна! Адже він не який-небудь суботній проповідник, і тому неодмінно виразиться так: Evang?lica lectione Mathoei vel Ioannis capite d?cimo quarto, a іноді, що б вийшло ще еффектнее, зробить таку перестановку: Quarto d?cimo ex capite… І треба було бачити, з якою величною грацією, яким округленим жестом, він піднімав при цьому праву руку й засовував два пальці між шиєю й коміром своєї ряси, як би для того, щоб додати більшу волю рухам голови. Ще дві-три прелюдії, і батько Герундио остаточно набудовував себе на натхненний лад: він простирав руки, рвучко, всім корпусом подавався вперед, немов маючи намір зіскочити з кафедри, надувався від сильно утягненого повітря, що блискає, презирливим поглядом обводив свою аудиторію, і нарешті з вуст його виривався той невизначений гортанний звук, що разом нагадував і чихание людину й іржання коня. У такі врочисті дні він з подвоєним старанням займався своєю зовнішністю: ретельно голився, вирівнював і зачісував волосся короною навколо голови, всі засоби вживав, щоб додати собі найпривабливіший вид, a вийшовши на амвон і промурмотавши коротку молитву, раптом випрямлювався на весь зріст виймав з лівого рукава кольорову-яскраво-кольорова шовкова хустка, струшував їм і голосно сякався, хоч у цьому не відчувалося ніякої потреби потім, тим же розміряним рухом він знову ховав хустку в рукав і, кинувши на збори напівгнівний, напівпрезирливий погляд, урочисто проголошував: Насамперед, так буде звеличений і прославлений… A закінчував так: Иже в первісній істоті що втілилася й вочеловечившийся й проч. Без такого вступу й таких заключних слів батько декан ніколи не вимовив би своєї проповіді навіть перед самим апостолом Павлом. Всі y його було заздалегідь пристосоване, розраховано, розмірено, хоча пастирські бесіди його незмінно залишалися позбавленими не тільки розуму й натхнення, але й простого здорового глузду”.

Pages: 1 2