Все далі й далі відходять від нас далекі сімдесяті роки — буденний розквіт командно-бюрократичної державної системи, коли вже встигла захлинути перша хвиля «відлиги» шістдесятих років, коли за слово правди, як і в роки жорстокого сталінського режиму, потрапляли за грати — у Сибір і Мордовію, саджали у психушки, розправлялися фізично. Політичних в’язнів карали жорстоко. Та правду знищити неможливо. Саме в цей час Григір Тютюнник написав свій твір «Три зозулі з поклоном». Це був саме той час, коли ніхто не зважувався відкрито сказати правду про ті роки, роки розгулу й беззаконня сталінського режиму, арешти, заслання, вбивства. Новела була згадкою про батька, котрого заарештували 1937 року як ворога народу й пустили по сибірських етапах. А скільки ще таких «ворогів народу» було в ті часи? Мільйони. Під криваву сокиру сталінського апарату потрапив цвіт української нації — інтелігенція, яка не могла й не хотіла миритися з духовним знищенням народу, не хотіла вірити гучним комуністичним гаслам про світле майбутнє. Військові і вчителі, письменники, лікарі, вчені гинули, попавши під жорна страшної сталінської машини.

А скільки українських селян-трудівників, які любили свій край, рідну мову, шанували традиції нашого народу, не терпіли брехні й насильства, були добрими господарями, мріяли про щастя й незалежність України, потрапляли на Сотки, Колиму.

Щоб обмежити поширення вільних думок і суджень, високої моралі і культури, посилити почуття страху, усунути від активної діяльності інтелектуально розвинених людей, адміністративно-командна система вдавалася до несанкціонованих розправ, арештів. У ті страшні часи люди були позбавлені елементарних прав. У СРСР можна було беззаконно покарати практично кожного.

Але й сімдесяті роки на Україні не були «раєм». Неможливо було чесно й мідкрито висловлювати свої думки. Деяка частина нашого суспільства навчилася догоджати режиму, але краща — завжди протестувала. Серед них був і письменник Григір Тютюнник. Якою громадянською мужністю треба було володіти, щоб у ті часи не побоятися виступити зі своїм твором.

Своєю новелою «Три зозулі з поклоном» він ніби віддає данину духовному подвигу батька й мільйонам закатованих, знищених, але не зломлених духом людей, посилаючи їм уклін — шану з рідної землі — України сивими зозулями. Читаючи цей твір, я замислююсь над питанням: а що ми, сучасні українці, громадяни нашої незалежної держави, можемо зробити для того, щоб це більше ніколи не повторювалося?

Думаю, що треба й далі піднімати на вищий рівень громадянську свідомість людей, навчитися критично оцінювати досягнуте, підносити суспільно-політичну активність населення й надалі йти шляхом демократизації суспільства, політичної самостійності, незалежності і свободи. А три зозулі кують. І не викреслити з пам’яті народної тих страшенних років. Хай же вони будуть вічним пам’ятником тим, кого повернути вже неможливо, суворим застереженням усім нам, від кого залежить доля нації і держави.