Древній Володимир розташований у винятково мальовничій місцевості. Він займає порізане глибокими ярами високе плато на левом бережу Клязьми. Обмежене з півдня рікою, а з півночі долиною річки Либіді, воно має форму витягнутого уздовж берега Клязьми трикутника, зверненого гострою вершиною на схід. До півдня, за рікою простирається клязьменская заплава, облямована синьою смугою лісів, що йдуть до обрію. На північ і схід, за долиною Либіді й Ирпени, рельєф знову піднімається; на його висотах мальовничо розташовані нині майже зрослі з містом древні села Червоне й Добре з їх ефектно поставленими й видними здалеку храмами й дзвіницями. Із заходу до міста в стародавності примикали борові ліси.

З перенесенням у Владимир Андрієм Боголюбским столиці починається великокнязівське будівництво в місті.

Золоті ворота Володимира є найрідшим пам’ятником російської військово-оборонної архітектури дванадцятого століття. Вони були побудовані в 1164 році, коли було завершене спорудження грандіозної лінії валів Нового міста. Ворота дійшли до нас у сильно перекрученому виді. Перші ушкодження, очевидно, вони одержали ще в 1238 році, під час штурму міста татарами. Останньої ж переробки будинок перетерпів в 1785 році: були срити примикавшие з півдня й півночі до їхніх стін земляні вали, а до кутів воріт підведені контрфорси, сховані круглими вежами, між якими з півночі були убудовані житлові приміщення, а з півдня - нові сходи. Постарілий звід будинку був перекладений і на ньому поставлена нова цегельна церква.

Таким чином, від древнього будинку 1164 року збереглася лише його основа - дві потужних білокамінних стіни. Вони складені в класичній володимирській техніці із прекрасно тесаного білого каменю, що становить потужну “коробку” стіни, внутрішність якої заповнена бутом на дуже міцному вапняному розчині (так звана напівбутова кладка) . Зводи викладалися з більше легкого матеріалу - пористого туфу. Стіни воріт тепер уросли в землю на глибину біля півтора метрів; отже, первісний будинок був ще більш високим. Проліт Золотих воріт, як і тепер, був перекритий величезним напівциркульним зводом на подпружних арках, що опиралися на плоскі лопатки, увінчані строгими імпостами. Висота проїзної арки робила надзвичайно скрутної їхню оборону. Тому приблизно на середині їхньої висоти була влаштована аркова перемичка, до якої й примикали величезні створи дубових воріт, що обшитие зовні аркушами золоченої міді. По сторонах арки збереглися петлі для навішення важких воротних полотнищ і глибокий паз для товстого бруса засува. За ці пишні створи все спорудження й одержало назву Золотих воріт.

Успенський собор Володимира був закладений в 1158 році одночасно з початком спорудження гігантського оборонного пояса столиці, і закінчений в 1160 році. Існуюче будинок являє собою складний комплекс, створений у підсумку двох будівельних періодів. Первісний собор сильно постраждав від пожежі 1185 року: вигоріли його дерев’яні зв’язки, обгорів білий вапняк, так що відновити собор у колишньому виді було важко. Тому зодчі князя Всеволода в 1185-1189 роках оточили його новими стінами (“галереями” ) , зміцнили пілонами й зв’язали арками з новими стінами стіни старого собору, що виявився, як у футлярі, усередині нового будинку. Для зв’язку галерей із приміщенням старого собору стіни останнього прорізали більшими й червоними арковими прорізами, перетворивши їх у своєрідні “стовпи” нового, більше великого храму, що одержав і нову вівтарну частину. Техніка кладки старого собору, як і в Золотих воріт, досить доконана: точність тески каменю, його кладки, зведення зводів храму й куполів глав з більше легкого матеріалу - пористого туфу й ін. Украй постарілий до вісімнадцятого століття внаслідок множинних пожеж і переробок, собор мав численні тріщини стін і арок “від пошви до зводу” . Його полагодили, зробили четирехскатную покрівлю й внесли багато перекручувань у його древній вигляд. В 1862 році між північною стіною й дзвіницею був вибудуваний теплий цегельний храм Георгія. Тільки реставрація 1888-1891 років повернула древньому храму первісний вид; правда, фасади значною мірою виявилися облицьованими новим каменем, була замінена й частина постарілих різьблених каменів, а із заходу був прибудований новий притвор.

Увійдемо усередину собору й зупинимося в його західній галереї. Перед нами прорізаний більшими арками фасад старого собору. У рівні хорів він оперезаний аркатурно-колончатим фризом із широким кроком арок, стрункими колонками, клиноподібними консолями, кубоватими капітелями романського характеру й паском поребрика над аркатурою. Це характерна деталь оздоблення, що пройде звідси через всю історію володимиро-суздальської архітектури, а потім увійде в архітектуру Московської держави. Місце пояса пов’язане з конструктивним членуванням стіни: її нижня частина толще, над поясом вона утоньшается, образуя над поребриком так званий відлив. У бічних верхніх членуваннях фасаду збереглися стрункі щелевидние вікна із профільованими косяками. Пройшовши в північну частину галереї, ми побачимо ту ж картину. Тут меж стовпчиків пояси поміщені невеликі вікна нижнього світлового ярусу, отже, собор був добре освітлений.

На місці більших прорізів по осях головних нефів собору варто представити перспективні портали, що вводили усередину храму. У порталах висіли дорогоцінні “златие врата” , покриті “писаними золотом” аркушами міді. Самі портали були також окуті тонкими золоченими аркушами міді. Місцями з-під пілонів галереї, прикладених до стін старого собору, виступають краю його фасади, що членувала, пілястр. Над зводами галерей збереглися верхні частини цих фасадів, завершені дугами закомар, і пишні листяні капітелі, що вінчали напівколони пілястр. У закомарах і біля вікон були поміщені нечисленні рельєфи, частково перенесені на фасади Всеволодових галерей. Над зводами на квадратному постаменті піднімався прикрашений аркатурою з напівколонками й обкуттям золоченою міддю барабан глави зі шлемовидним золоченим покриттям.

Пройдемо усередину первісного собору й зупинимося під його куполом. Вільний і світлий простір храму вражає насамперед своєю висотою. Він дійсно рівнявся по висоті самій великій будівлі Древньої Русі - Софії Київської, але був менше по площі, і його висота виявилася особливо гостро відчутною. Крім того, зодчі підсилили цей ефект порівняною легкістю шести струнких крестчатих стовпів храму, начебто без зусилля й напруги несучі зводи і єдину главу собору. З її дванадцяти вікон лився потік світла, так що зображений у куполі Христос здавався як би ширяючим у повітрі. У конструкції підстави цієї великої глави майстри застосували своєрідний прийом, увівши меж більших кутових вітрил вісім малих додаткових вітрил, що утворили плавний перехід від квадрата подпружних арок до кола барабана.

Зовнішній вигляд собору 1185-1189 років докорінно відрізнявся від початкового. Галереї й нова велика вівтарна частина з її стрункими, розчленованими напівколонками апсидами була трохи нижче старого собору. Його закомарі з величезною золотою главою на квадратному постаменті піднімалися над зводами оббудовувань із їх меншими кутовими главами, увінчаними ажурними хрестами із прорізної золоченої міді. Композиція храму придбала східчасту ярусность, характерну для храмів X-XII століть, зокрема, для найбільших з них - Десятинної церкви й Софійського собору в Києві. Фасади галерей придбали більше широкі членування пілястрами; їх також оперізував аркатурно-колончатий пояс.

Pages: 1 2