«Війна пройшла по землі, залишаючи після себе сльози, кров, трупи, обгорілі будинки, розпалюючи в серцях ненависть і гнів. Він виливається назовні, гнів за змучену рідну країну, за знівечені долі людей, яким довелося пережити жахливі роки війни. Невже це було насправді, невже це й зараз часто знаходять міну, що спить спокійно із часів війни, щоб один раз підірвати на собі якогось неслухняного хлопчика, невже…? Так, це наша історія, страшна, кривава історія. І не потрібно неї забувати, відмахуючись від жахливих фактів

Але було й інше, теж страшне, теж жахливе. Згадаємо оповідання про класову боротьбу, що і в роки війни не давала спокою, калічила душі людей, викликаючи підозрілість, недовіру, заздрість. І це наша історія, ганебна історія. З’являються в нас лиманчуки, яким байдужі були долі людей. Це були люди «кришталевої чесності й такого ж щиросердечного холоду». Це були люди, як «холодні калькулятори», які невпинно проводили політикові партії в життя. Тому й з’являлися в нас на українській землі зрадники, продажні люди, які не знають навіть української історії, тому і йде син на батька із гвинтівкою в руках, тому й убиває його, як Павло Хутірний убиває свого батька. І це жахливо, але це страшна правда! Разом з ідеєю про незалежність, про вільну Україну, прийшли до нас партійні вказівки, слова Сталіна, які заперечували існування вільних народів. Говорить німецький офіцер фон Крауз про українців: «Вони…живуть негативними гаслами очікування Бога, власності, сім’ї, дружби!».

Мені здається, що неможливо краще написати про роки війни, чим це зробив Олександр Довженко. Я так і бачу ту неприховану правду війни, від якої щемить болісно серце. Виникає переді мною й сім’я Запорожців, і Василь Кравчина, і сім’я Хутірних, і ще багато героїв, яких спотворила страшна війна, забравши й родичів, забравши щось гарне із серця. Залишилося в багатьох з них тільки чорне пустище, виткане зі страждань, незгод, сліз і крові. Тому що такий страшної була ця війна, що змітала з особи землі й села, і міста, залишаючи позаду тільки чорний попіл від пожарищ, червоне полум’я від пожеж, що змарніли, почорнілих людей від безчестя, горя й знущань. Малює А. Довженко й те, як вішали українських людей - повішено й діда Запорожця, Демида, і як катували їх - стратили й батька Запорожців, Лаврина, і як гнали в Німеччину - забрали й дочка Запорожців, Олесеві. «Повішені дивилися нагору зі страшних своїх шибениць» - це криваві сторінки війни. Кидали німці й маленьких, ще зовсім безпомічних дітей у полум’я, роблячи ті злочини, від яких піднімається на голові волось. І щоб не бачити, як живими горять їхні діти, щоб «не клясти, не плакати», стрибали в полум’я посивілі від горя матері, проклинаючи ненависних фашистів. Пам’ятають люди, які залишилися живими, пам’ятає й Олександр Довженко. Пам’ятає й заграва, що далеко була видно навколо, тому що висвітлювало воно безпорадність, розпач людей, їхнє бідне майно, що перетворювалося в попіл. «Усе у світі, - за Україну… за єдиний народ, що не знайшов собі в сторіччях Європи, не знайшов людського життя на своїй землі, за народ роздертий». І розуміють ці спустошені солдати, що все-таки таки головне - Україна, Батьківщина. Тому й перемагають вони ворога

Тому й приходить додому Олеся, дочка Лаврина Запорожця, відчувши на собі весь тягар війни, але вірить вона в перемогу: «Нізащо не буде по-німецькому, нізащо!». Жахливо, але дуже правдиво зобразив у своїй кіноповісті А. Довженко криваву війну, війну, що не тільки фізично, а й духовно знищувала наших людей. Він показав, що не тільки німці винні в страшній трагедії українського народу, а й політика Радянської влади на чолі зі Сталіним, так ще й сам народ. Кіноповість «Україна у вогні» назавжди залишиться в пам’яті наших людей як страшний спогад про роки війни, що є невід’ємною частиною нашої жахливої історії