Петренко – один із перших українських поетів, який здійснив спробу психологічного поглиблення любовної теми, подальшого індивідуалізованого розгортання її з того стану, в якому вона на початок 40-х років ХІХ ст. існувала в літературній традиції та народної творчості. Передусім поет емоційно підсилює й оживлює уявлення про любов як страждання, відкидаючи при цьому його стереотипні, тривіальні значення (наприклад, «солодке», приємне страждання). Любов у трактуванні поета містить у собі елемент реального душевного болю й прикрощів, проте поза цим усім розкривається в неповторній змістовності. Тему страждання від любові поет конкретизує у зіштовхуванні цього почуття з різними обставинами й ситуаціями, на змалювання його мобілізує емоційно наснажені лексичні значення та низку експресивних образів, у яких подекуди вчувається стилістика романсу.

Поет видобуває окремі ознаки психологічної деталізації у змалюванні пристрасті, туги, його лірика в цих мотивах значно чіткіша і навіть художньо – не емпірично – достовірніша, ніж композиційно переобтяжена лірика В. Забіли, і становить своєрідну паралель (за часом написання, очевидно, більш ранню) до психологічної лірики Т. Шевченка (при тому, що в ній зовсім інші настрої та мотиви). Любовна лірика М. Петренка з художнього погляду нерівна: в ній трапляються то виразні прояви літературщини, то скутість і схематизм, то надуживання риторичними прийомами; в одних випадках смуток героя (героїні) видається декоративним, вчинок його – надто умовним у контексті всього твору, в інших випадках поет віднаходить точніше відтворення стану героя через зображення його фізичних відчуттів, уявно-метафоричних учинків, як, наприклад у третьому розділі циклу «Недуг»: лише виснаження на межі сну та безсоння здатне на якийсь час заморити те «горе нескінченне», яке терпить герой.

Основою поетичного доробку М. Петренка, яка й визначає його місце в українській поезії, є медитативно-розмислова лірика, майже цілковито зосереджена на внутрішніх станах ліричного «я». Настрої туги, невтоленості, відчуженості від світу, трансценденція героя поза межі емпіричної дійсності – це ознаки психологічного романтизму, тобто романтизму у вужчому й найбільш точному значенні слова. Поза зверненням до літературних та фольклорних «загальних місць» поет намагався, в міру своїх можливостей, здійснити самобутньо-індивідуальне проникнення у внутрішній світ особистості, зокрема в моменті її романтичного поривання. Лірика поета не підтримує тенденції до деталізованого зображення предметів зовнішнього світу, як це намічалося того часу в поезії А. Метлинського, О. Афанасьєва-Чужбинського, Т. Шевченка, в бурлескних поемах, проте «загальниковість» стилю М. Петренка не більша, ніж народних пісень. Переживання його героя супроводжують, хай скупі, пейзажні описи, елементи ескізної зримості присутні в умовній, гаданій дії, здійснюється рух у напрямку розгортання, переважно в акті матеріалізації, метафори та порівняння, нарешті, окремі описи душевних станів, переважно романтичного характеру засвідчують орієнтованість поета на конкретність та психологічну точність.

Водночас стиль поета насичений і абстрактними образами-поняттями (можливо, саме ця обставина й інспірує думку про «загальниковість»). Співдіючи в ряді випадків із фольклорною образністю, з типовими романсовими мотивами, поетичне мислення Петренка у відтворенні глибоких, суто романтичних переживань вирізняється й індивідуалізованою концептуальністю, й стильовою ускладненістю.

Pages: 1 2