Чоловіки змагаються на шести снарядах, жінки - на чотирьох. І чоловіка, і жінки виконують акробатичні вправи на килимі (вільні вправи), що вимагає вміння виконувати різні перекиди, повороти, махи. Жіночі вільні вправи виконуються під музичний супровід. Опорні стрибки підрозділяються на прямі (над снарядом уперед), які виконують чоловіка, і бічні (вправо або вліво над снарядом, що встановлений перпендикулярно доріжці розбігу), які виконують жінки. Гімнасти розбігаються, відштовхуються ногами від трампліна, потім поле, перекид (сальто) через опору, поштовх руками й приземлення. Вправи на колоді виконуються тільки жінками. Гімнастки роблять такі складні акробатичні вправи, як перекид уперед і переворот назад, для яких потрібні вміння збереження рівноваги на зменшеній площі опори (ширина колоди всього 10 див).

На паралельних брусах чоловіка виконують руху у висі й опорі на одних руках, повороти, спади й перехоплення. Роблять вони також підйоми назад з вису, зігнувшись і вперед після маху назад, змінюючи напрямок розгойдування. На різні по висоті брусах вправляються тільки жінки, розгойдуючись і пересуваючись із однієї поперечини на іншу. Вправи повинні виконуватися без пауз і зупинок. На поперечині гімнасти виконують безперервні рухи, що розгойдуються, які обов’язково містять у собі перехоплення рук, обертання й повороти. Для виконання вправ на кільцях необхідна більша фізична сила. М’язові зусилля, необхідні при переході з вису в упор і виконанні підйому переворотом або підйому назад з вису зігнувшись, розвивають мускулатуру плечового пояса й рук. Під час вправ гімнаст не повинен давати кільцям розгойдуватися. На гімнастичному коні виконуються махи й кругові рухи ногами.

Гімнасти перебувають у положенні опори на двох або одній руці, тримаючись за опорні ручки або інші частини снаряда. У програму Олімпійських ігор художня гімнастика включена з 1984 року. Змагання з гімнастики проводяться не тільки в рамках Олімпійських ігор. Бувають ще світові і європейські чемпіонати. Самі змагання діляться на командні й індивідуальні. Визнані лідери в цьому виді спорту - гімнасти СНД, Румунії, Німеччини, Китаю, США, Японії. У спортивної гімнастики в XX ст. виникли «сестри» - художня гімнастика й спортивна акробатика. У змаганнях з художньої гімнастики беруть участь тільки жінки. У спортивній акробатиці спортсмени змагаються в парах, трійках і четвірках. У художній гімнастиці використовуються різні предмети - обруч, стрічка, м’яч, скакалка й булави.

В акробатиці спортсмени демонструють акробатичні стрибки, підкидання й інші вправи, схожі на циркові трюки, в основі яких лежить збереження власної рівноваги й рівноваги партнера.

Гімнастика жадає від спортсмена надзвичайної гнучкості, тому зовсім юні учасники досягають великого успіху в цьому виді спорту. Так, Надя Команечи стала наймолодшою чемпіонкою Олімпійських ігор. Вона завоювала цей титул в 14 років. Гімнастці Пасакеви Коуна було лише 9 років, коли вона виступала за збірню Греції на Іграх Ватиканських країн в 1981 році. А тепер давайте подивимося на історію цього виду спорту. У сиву давнину, коли людин тісно спілкувався із природою, його щоденна діяльність вимагала великої фізичної напруги. Ця природна гімнастика в достатній мері зміцнювала наших предків, загартовувала їх, оберігаючи від впливу несприятливих кліматичних умов. А тому й не було необхідності в додаткових фізичних навантаженнях. Але поступово людина віддалялася від природи, навантаження на м’язи зменшилися, зменшилася й загартованість - організм частіше почав утомлюватися й боліти. Отоді й виникла потреба в штучних вправах для тіла. Першими прийшли до цього висновку жителі Древньої Греції, які високо цінували фізичну силу, спритність, витривалість. Розповідають, що одна спартанка, проводжаючи сина в бій, подала йому щит зі словами: «З ним або на ньому». Це означало: «Або повернися переможцем із щитом, або вбитим - на щиті» (тоді загиблого воїна виносили з поля бою на його щиті). І виховання, і навчання в Спарті мало єдину мету - підготувати воїна. От послухай, як це робилося. Семирічного спартанця віддавали в школу, де вчили бути сильним, відважним, не боятися холоду, голоду, болю, важкої роботи. Протягом року хлопці ходили в одній і тім же одязі, майже не миючись. Уважалося, що вода розслаблює тіло, а холодне повітря й тверда постіль загартовують його. Спали учні цілий рік під відкритим небом на підстилці з очерету. Тепер ти представляєш, що таке спартанське виховання й про яку людину ми сьогодні говоримо: «Це теперішній спартанець». Це повинен бути людина суворий, небагатослівний, фізично міцний і загартований.

Людина, що свідомо відмовляється від усяких зручностей у житті. Це теперішній спартанець. У гімназіях молодих спортсменів учили гімнаст і педотриб. Перший викладав теорію й практику, призначав і розподіляв вправи. Педотриб - відомий у минулому атлет - показував вправи й стежив, щоб учні правильно виконували всі рухи. Гімнастика стародавніх греків складалася з орхестрики й палестрики. Орхестрика - це щось подібне до сучасної акробатики. Вона розвивала вправність і спритність і містила в собі стрибки, рівновага на канаті, інші складні рухи. До палестрике ставилися біг, стрибки, метання, кулачні бої, вправи з м’ячем. Ходінь і упору на руках у древній гімнастиці не було. Не мали греки й гімнастичні снаряди. Уперше такі снаряди з’явилися на плацах римських легіонів. Основним був дерев’яний кінь, на якому молоді легіонери починали вчитися їздити верхи. На коні майбутні воїни відпрацьовували прийоми вольтижування - робили гімнастичні вправи, коли кінь швидко рухався по колу, удосконалювали своє вміння володіти мечем і списом, училися нападати й захищатися. У часи лицарства потреба тренуватися на дерев’яному коні відпала. Лицар, закований у панцир, з важкою зброєю в руках сидів на коні, що теж був укритий панциром. Такий воїн обходився без навичок вольтижування. Від нього тільки було потрібно, щоб він міцно сидів у спеціальному сідлі з високою спинкою й умів змусити коня робити нескладні повороти під час двобою з ворогом. Про дерев’яний кін згадали знову, коли винайшли вогнепальну зброю. Вершник повинен був стріляти з коня в будь-якому положенні, стрибати в сідло й зіскакувати, тримаючи в руках зброя. Придбати ці навички можна було на нескладному дерев’яному снаряді - коні. Правда, він уже мало нагадував живого коня. Були зайвими, а тому й зникли голова, грива, хвіст, разом з тим коневі на крупі приладили ручки, тримаючись за них, солдат міг виконати різні вправи.

Згодом прикладні вправи на коні перетворилися у вправи для загального розвитку тіла й, зрештою, з’явилися рухи, відточені до рівня високого мистецтва. Змінився характер і стиль вправ, іншим став і зовнішній вигляд снаряда. Він перетерпів подальші зміни, втративши свої зайві й другорядні ознаки, які нагадували коня. Незмінним залишилася одна назва. Кінь без ручок тепер служить тільки для стрибків. Мистецтво таких стрибків має давню історію. Ще в давньогрецьких гімназіях атлети охоче стрибали через коротку перешкоду. Дуже поважали довгу лозу, що виховувала в юнаків спритність і сміливість. В Елладі стрибали й через тумби, про що свідчать численні малюнки на вазах, кубках і інших речах домашнього побуту. Бруси, як і кінь, народилися на плацах римських легіонів. Дві паралельні щодо землі жердини, кожна з яких закріплена на двох стовпцях, стояли завжди поруч із конем і мали цілком певну мету. Фізично кволі солдати, опираючись на них, зміцнювали свої руки й м’язи тулуба, щоб потім краще вольтижувати на коні й лазити по штурмових драбинах. Драбини неодмінно перебували на плацу, доповнюючи спортивний комплекс. Це були нескладні, але зручні пристосування, по яких легіонери лазили на стіни міст, які були в облозі. Воїни повинні були дуже швидко лазити по драбинах, і це жадало від них спритності, сили, моторності.

Згодом ці драбини стали обов’язковим атрибутом тисяч гімнастичних залів, і назвали їх шведськими, тому що вдруге вони з’явилися у Швеції. Скандинавські гімнасти пристосували їх на стінах залів і використовували для розвитку гнучкості й сили окремих груп м’язів. Появою поперечини ми зобов’язані служителям мистецтва. У період занепаду давньогрецької культури на стадіонах відбувалися виступу мандрівних акторів і акробатів. Більшу популярність у глядачів мали карколомні стрибки, вправи по рівновазі на канаті. Часто на цих спектаклях акробати ходили по туго натягнутому канаті. Візантійський письменник Никифорос Грегос згадує про групу канатних танцюристів, які виконували на горизонтальному канаті дивні трюки, у тому числі й більші звороти. Це і є перше згадування про цю вправу, що сьогодні становить основу будь-якої комбінації на поперечині.

Pages: 1 2