Безперечно, у кожного з нас є улюблений куточок України. В одного це величний, пишний Київ або красуня Полтава, в іншого — тихе взимку і гомінко влітку приморське селище або ж мальовничий закарпатський хутір. А у мене цей куточок — Демківці (є таке село у Житомирській області), хоча живу я у великому місті. Щороку я проводжу у Демківцях майже все літо. Там я пізнаю справжнє життя: не книжкове, вигадане, а таке, яким воно є — звичайне, реальне, без прикрас. Не обминають мене і клопоти, пов’язані з життям у сільській місцевості: рано прокидаюсь, ходжу по воду до криниці, допомагаю бабусі по господарству тощо.

Саме там я побачила «народження» хліба: від зерна до паляниці. У моєї бабусі дуже великий город. Одну третину його займає городина, другу третину — трава на сіно (до речі, сіножать — тричі за літо). А третя частина — пшениця.На початку серпня розпочинаються жнива. Усі родичі збираються і разом жнуть (серпами!) пшеницю по черзі у кожного. Колоски в’яжуть у снопи, скирдують, потім молотять і везуть на млин. З отриманого борошна бабуся протягом року пектиме запашні паляниці, смачні струделі, пиріжки та пампушки. Маю зізнатись — нелегка хліборобська праця. (Після усього побаченого до хліба ставишся зовсім інакше). Адже все відбувається так, як описано у творах українських класиків XIX століття. Нічого не змінилось! І це сьогодні, у добу високих комп’ютерних технологій!

У Демківцях я почуваюсь дуже комфортно, адже демківчан зовсім не цікавить, у що ти одягнутий, яку школу (елітну чи звичайну) відвідуєш. Для цих простих людей передусім важливо, щоб ти був Людиною та вмів працювати.

До речі, у Демківцях ще є хати, вкриті соломою, на стріхах яких живуть лелеки. Ще існує звичай не замикати будинок, коли йдеш із дому: просто до дверей притуляють коромисло — на знак того, що вдома нікого нема. І, повірте, ніхто не зайде і нічого не візьме.

Це інше життя, інший вимір. Можна було б ще довго «освідчуватись» у коханні Демківцям, але чи є сенс? Я скажу просто: для мене це найулюбленіший куточок України.