Вісімдесяті роки XIX століття - епоха «безвременья» у Росії, застою в суспільному житті, політичній реакції. У такій складній ситуації А. П.Чехов стремил-ся засобами художнього слова сказати своїм з-временникам: у будь-яких умовах людин повинен залишатися людиною. Письменник був переконаний, що велич душі або, навпаки, її приниження не залежить ні від яких обставин. Людина визначає сам, якої йому стати: залежним або незалежним, обивателем або громадянином. Центральна тема творчості А. П.Чехова в ці роки - тема примирення людини із середовищем, з вульгарним ок-ружением.

Випробування побутом проходять головні герої в розповідях «Учитель словесності» і «Ионыч». Моло-Дой лікар і молодий учитель попадають у мир нудних, сірих людей. Дмитро Ионыч і Сергій Васильович закохані, недосвідчені, тому бачать все навколишнє в ідеальному світлі. Від героїв спочатку були сховані при-митивные запити «кращих» родин, будинку яких вони відвідували

Туркины в місті вважалися самими талант-ливыми й утвореними, а Варячи Шелестова, що зайняла місце покійної матері, «уважалася самою розумної й про-разованной». Чехов не випадково, описуючи життя й побут родин, використовує слово «уважалися». Шелестовы й Тур-Кины тільки робили враження розумних, інтерес-ных, приємних людей, а насправді не соответство-вали високим оцінкам. Непомітно, через точні деталі Чехов викриває мир обивательщини, у павутині якого заплуталися герої з непоганими задатками. Так, у розповіді «Ионыч» Іван Петрович Туркин постійно вживає одне зі своїх улюблених слівець - «недурственно», а Шелестів всієї думки, всі свої висловлення неодмінно завір-шает словом «хамство».

Ця деталь розкриває вузькість мислення, відсутність розуму в «кращих» людей. У будинку Шелестовых голосу хазяїв і гостей, їх порожні разгово-ры й розваги постійно супроводжуються собачь-їм гавкаємо. Варячи любила починати сперечатися, але сама не розумі-ла цього робити, тому що їй дійсно не вистачало розуму. Вона тільки самовдоволено вимовляє безперечні, з її точки зору, істини або повідомляє вироки выс-казываниям гостей: «Це старо!» або «Це пласко!» Якщо ж який-небудь офіцер намагався пожартувати, то вона робила презирливу гримасу й говорила: «Арррмейская гострота!

» И відразу автор дає зовні необразливе, але по суті нищівне порівняння: «И це «ррр»… ви-ходило в неї так переконливо, що Мушка неодмінно відповідала їй з-під стільця: «ррр»…» У розкатах самоуве-ренного голосу Вари чується щось родинне гавкоту злого й розпещеного собаки Мушки. Чехів мистецьки оголює й фальшиві таланти Тур-Киных. Мати складає бездарні романи, дочку нерозумі-ло грає на роялі, батько вправляється у вульгарні гостро-тах. Гості, у тому числі й Старців, терпляче слухають, як їх розважають хазяї

Так, на званому вечорі хозяй-ка читала свій роман… Всі гості сиділи із серйозними особами. Автор же фіксує увагу на наступному моменті: «вікна були відчинені навстіж, чутно було, як на кухні стукали ножами, і доносився захід жарі-ного лука». Всі тільки причиняються, що поглинено мистецтвом, а самі чекають рясної вечері

Обивателі одержують насолоду не від прилучення до примарних талантів родини, а від їжі: «Ситі й задоволені расхо-дятся по будинках». На жаль, для Старцева все про-вихідне в будинку Туркиных здається «веселощами», « сірий-дечной простотою», «культурою». Старцеву не подобалася гра на роялі Катерини Іванівни

Але він переконав себе, що ці гордовиті, але все-таки культурні звуки промінь-ше, чим стогони хворих, від яких він утомився. « Поддава-Ясь загальному захопленню», Старців теж похвалив Коти-Ка за бездарне музичне виконання. Нікітін теж поблажливо й терпимо відносить-ся до витівок нудотної Вари, до достатку собак і кішок, до постійних веселощів у будинку, до дурних ігор. Обоє ге-риючи зм’якшують деякі тяжкі враження від спілкування з родинами коханих дівчин, по молодості легко їх переносять. Але із цього починається їх духовна деградація

Молодого вчителя й молодого лікаря не на^-сторожили міщанські прізвиська, якими називали дівчин: Катерину Іванівну - Котиком, а Машу Ше-Лестову - Манюсей. Поступово таких поступок обыва- Тельскому миру герої роблять усе більше й більше. До-Тик призначила Дмитру Ионычу невідповідне місце для побачення - цвинтар, а він цю явну вульгарність оп-равдал: «У всякого свої чудності». Нікітіна на весіллі пожолобив незграбний комплімент бригадно-го генерала, що він зробив Мане. Але офіцери, ди-ректор гімназії й всіх учителів «посміхнулися із прили-чия», посміхнувся й Нікітін

Він навчився підробляти-ся під навколишніх, всі частіше став «надягати» на особу потрібне вираження. Щабель до деградації героя - по-теря незалежності духу. На могилі товариша він хотів сказати теплі слова, але його «попередили, що це може не сподобатися директорові, тому що він не любив покійного».

И Нікітін упокорився, звик жити розумно. Перед весіллям недалекий батько Ваб сказав Сергію Васильовичу: «Що за задоволення в такі мо-лодые роки надягати на себе кайдани?» Слово « канда-лы» стало визначальної для положення Нікітіна. Він поринув у солодкий і одноманітний мирок тихого сімейного щастя, надяг на свої думки й почуття ланцюга, «кайдани». Нікітін загруз у вульгарному середовищі, коли женився, а Старців, навпаки, одержавши відмову від Катерини Верба-Новны, остаточно упокорився, замість боротьби за лю-бовь вибрав спокій

Обоє героя перестали читати, парфумів-але розвиватися, учитель закинув свій щоденник. Ники-Тин і Старців швидко навчилися цінувати матеріальну забезпеченість, затишок, комфорт. Учитель із наслаждени-їм всі твори на a l l soch © 2005 не книгу читав, а їв. Старців «від таких розваг, як театр і концерти… ухилявся, але зате у гвинт грав щовечора, години по трьох, з насолодою». Учителя погубив вузький мирок міщанського сімейного щастя, а Старцева - пристрасть кнакопительству.

Дмитро Ионыч замінив всі живі почуття одним мертвим - алчнос-тью, він став збирати «папірця» і класти їх на поточний рахунок, безцільно здобувати будинку, хоча в нього не було ні дружини, ні дітей, кому б це все багатство він міг залишити. Через рік після весілля Нікітін опам’ятався, прозрів, усвідомив, що його «середовище заїло», що він непомітно для самого себе став типовим обивателем. Учитель поті-рял спокій, гостро відчув, що в ситому світі ря-будинок з незначної Маней «щастя для нього вже невіз-можна». Герой нескінченно самотній і тому намагається сховатися, піти від неосвічених і порожніх людей. У своєму щоденнику він робить розпачливий запис: «Де я, боже мій?! Мене оточує вульгарність і вульгарність

Скуч-Ные, незначні люди, горшочки зі сметаною, кувши-ны з молоком, таргани, дурні жінки…» Якщо Нікітін наприкінці розповіді доходить висновку, що йому потрібно бігти від розбещуючої вульгарності, то Старців, навпаки, нікуди бігти не збирається. Він прийняв закони навколишнього середовища. Старців приспосо-бився до обивателів, яких ненавидів. Він виправдав свою «мовець» прізвище

Лінь, небажання отстаи-вать свої переконання, егоїзм привели героя до духовно-му переродження. Він пішов від активного життя й сам став частиною вульгарного миру. Створюючи образи Нікітіна й Старцева, Чехов ста-кручений проблему особистої відповідальності людини за свою долю. Не тільки середовище «заїла» героїв, а вони самі з-знательно прирекли себе на бездуховне життя. Автор уважає, що в моральній трагедії винуваті ті, хто перестає думати й почувати, аналізувати й сопе-реживать.

У розповідях «Вороги» і «Стрибуха» Чехов показує гідних людей - лікарів Кирилова й Димова. Шлях же Нікітіна й Старцева - страшне віз-мездие за ледарство й пристосовництво