Література завжди чуйно реагувала на всі зміни, відбуваючись - щие в природі й навколишньому світі. Отруєне повітря, ріки, земля - все молить про допомогу, про захист. Наш складний і суперечливий час породив величезну кількість проблем: економічних, моральних і інших, але, на думку багатьох, серед них з важливе місце займає екологічна проблема. Від її рішення залежить наше майбутнє й майбутнє наших дітей. Катастрофа століття - це екологічний стан навколишнього середовища. Багато районів нашої країни давно вже стали неблагополучними: знищений Арал, що так і не змогли врятувати, Волга, отруєна стоками промислових підприємств, заражений радіацією Чорнобиль і багато хто інші. Хто винуватий? Людина, що винищила, що знищив свої коріння, людина, що забула, звідки він родом, людина - хижак, що ставав страшнее звіра. Цій проблемі присвячений ряд добутків таких знаменитих письменників, як Чингиз Айтматов, Валентин Распутін, Віктор Астафьев, Сергій Залигін і інші

Не може залишити байдужим читача роман Чингиза Айтматова «Плаха». Автор дозволив собі висловитися по самих болючих, злободенних питаннях сучасності. Це роман - лемент, роман, написаний кров’ю, це розпачливий заклик, звернений до кожного. У центрі «Плахи» конфлікт людини й пари вовків, що втратили своїх дитинчат з вини людини. Роман починається темою вовків, що переростає в тему загибелі савани. З вини людини гине природне природне середовище перебування вовків. Вовчиця Акбара після загибелі свого виводка зустрічається із чоловік один на один, вона сильна, а людина бездушна, але вовчиця не вважає потрібним убити його, вона лише йде його від нових вовченят. І в цьому ми бачимо вічний закон природи: не заподіювати зла один одному, жити в єдності. Але й другий виводок вовченят гине під час разра - ботки озера, і знову ми бачимо ту ж низькість людської душі. Нікого не хвилює унікальність озера і його мешканців, тому що прибуток, нажива для багатьох важливіше всього. І знову безгранич - ное горі матері - вовчиці, їй ніде знайти притулок від махин, що викидають полум’я. Останній притулок вовків - гори, але й тут вони не знаходять заспокоєння. Наступає перелом у свідомості Акбари - адже зло повинне бути покаране. У її изболевшейся, пораненій душі поселяється почуття мести, але морально Акбара вище людини. Рятуючи людське дитя, істоту чисте, ще не торкнуте брудом навколишньої дійсності, Акбара проявляє великоду - шие, простивши людям заподіяне їй зло. Вовки не тільки противо - поставлені людині, вони олюднені, наділені шляхетністю, тією високою моральною силою, який позбавлені люди. Тварини добріше людини, тому що вони беруть від природи тільки те, що необхідно для їхнього існування, а людина тверда не тільки до природи, але й до тваринного миру. Без усякого почуття жалю заготівники м’яса розстрілюють в упор беззахисних сагайдаків, гинуть сотні тварин, відбувається злочин проти природи. У повісті «Плаха» вовчиця й дитина гинуть разом, і кров їх змішується, доводячи єдність усього живого, незважаючи на всі існуючі диспропорції

Людина, збройна технікою, часто не замислюється над тим, які наслідки для суспільства й майбутніх поколінь будуть мати його справи. Знищення природи неминуче сполучається з уничтожени - їм усього людського влюдях.

Література вчить, що жорстокість до тварин і до природи оборачи - вается для самої людини серйозною небезпекою для його физиче - ского й морального здоров’я. Про це повість Никонова «На вовків», вона розповідає про єгеря, людину, за професією покликаному захистити все живе, у дійсності ж моральний - ном виродку, що наносить природі непоправна шкода. Випробовуючи пекучий біль за природу, що гине, сучасна література виступає в якості її захисника. Великий суспільний відгук викликала повість Васильєва «Не стріляйте в білих лебедів». Для лісника Єгора Полушкина лебеді, яких він оселив на Чорному озері, - це символ чистого, високого й прекрасного

У повісті Распутіна «Прощання із Запеклої» піднімається Тема твору вимирання сіл. Бабка Дар’я, головна героїня, важче всіх приймає новину про те, що триста лет, що прожила, село Матера, де вона народилася, доживає свою останню весну. На Ангарі будують греблю, і село буде затоплена. І от отут бабка Дар’я, що проробила піввіку безвідмовно, чесно й самовід - верженно, майже нічого не одержувала за свою працю, раптом сопро -тивляется, захищаючи свою стару хату, свою Матеру, де жив її прадід і дід, де кожне бревнишко не тільки її, але і її перед - ков. Жалує село й рє син Павло, що говорить, що не боляче неї втрачати тільки тому, хто «не поливав потім кожну борозну». Павлу зрозуміла й сьогоднішня правда, він розуміє, що гребля потрібна, але не може упокоритися із цією правдою бабка Дар’я, тому що затоплять могили, а це - пам’ять. Вона впевнена, що «правда в пам’яті, у кого немає пам’яті - у того немає життя». Горює Дар’я на цвинтар у могил своїх предків, просить у них прощення. Сцена прощання Дар’ї на цвинтар не може не торкнути читача. Будується нове селище, але в ньому немає стрижня того сільського життя, тої сили, який набирається селянин з дитинства, спілкуючись сприродой.

Проти варварського знищення лісів, тварин і взагалі природи зі сторінок печатки постійно звучать заклики письменників, які прагнуть розбудити в читачах відповідальність за майбутнє. Питання про відношення до природи, до рідних місць - це й питання про відношення до Батьківщини. Є чотири закони екології, які сформу - лировал більше двадцяти років тому американський учений Барри Коммонер: «Усе взаємозалежно, все повинне куди - нибудь дітися, всі що - нибудь коштує, природа знає це краще нас». Ці правила повною мірою відбивають суть економічного підходу до життя, але, на жаль, їх не беруть до уваги. Але, мені здається, якби всі люди землі задумалися про своє майбутнє, то вони могли б змінити сформовану у світі екологічно небезпечну ситуацію. Усе в наших руках!