ЛЕОНТЬЕВ (Костянтин Миколайович, 1831— 1891) публіцист і оповідач, оригінальний і талановитий проповідник украй консервативних поглядів; з калузьких поміщиків, учився медицині в Московському університеті, був у Кримську кампанію військовим лікарем, потім домашнім і сільським у Нижегородських губ. Після короткого перебування в Петербурзі надійшов в азіатський департамент Міністерства закордонних справ і 10 років (1863-1873) прожив у Туреччині, займаючи різні консульські посади (на о. Криті, в Адріанополі, Тульче, Яніні, Зице й Салоніках). Вийшовши у відставку, провів більше року на Афонові й потім повернувся в Росію, де жив большею частиною у своєму селі. В 1880 році був помічником редактора «Варшавського Щоденника» кн. Н. Голіцина, потім був призначений цензором у Москву. В 1887 році знову вийшов у відставку, оселився в Оптиной пустелі й через 4 роки, прийнявши таємний постриг з ім’ям Климента, переїхав у Сергиев Посад, де й умер 12 листопада 1891 року

Перші белетристичні твори Леонтьева (з російського життя, кілька повістей і два романи: «Подлипки» і «У своєму краї», в «Вітчизняних записках», 1856—1866) хоча й не позбавлені таланта, але, по пізнішому визнанню самого автора, не представляють значного інтересу, будучи написані під переважним впливом Ж. Занда по ідеях і Тургенєва по стилі. Літературна самобутність Леонтьева виявилася цілком у його повістях: «З життя християн у Туреччині» (видано окремо Катковим в 1876 році; сюди ж належать оповідання «Сфакиот», роман «Камінь Сізіфа» і початок роману «Єгипетський голуб», що не ввійшли в цей збірник). И. С. Аксаков, що вороже ставився до політичних і церковних поглядів Леонтьева, у якого знаходив «хтивий культ ціпка», був у замилуванні від його східних повістей і говорив: «Прочитавши їх, не потрібно й у Туреччину їхати». Під час життя в греко-турецьких містах відбувся в Леонтьеві розумовий переворот, що закінчився на Афонові. Колишній натураліст і жорж-зандист, що надрукував, між іншим, уже в дозрілих літах «найвищою мірою аморальне (по його власному перебільшеному відкликанню), почуттєвий, язичеський, диявольський твір, тонке-розпусне, нічого християнського в собі не має»,- зробився крайнім і щирим прихильником візантійсько-аскетичного релігійного ідеалу. Этою стороною новий світогляд Леонтьева далеко не вичерпується. Воно було взагалі позбавлене цілісності; одного серединного й пануючого принципу в ньому не було, але окремі погляди були досить чудові своею визначеністю, прямотою й смелою послідовністю. По своєму відношенню до слов’янофільства, що він називав «мрійливим і неясним навчанням», Леонтьев представляє необхідний момент в історії російської самосвідомості. Бажаючи привести свої строкаті думки й прагнення до якогось, хоча б тільки формальному, єдності, вона називав себе принциповим, або ідейним, консерватором (на противагу грубопрактическому, або емпіричному, консерватизму). Дорогими, потребуючими й гідними охоронами він уважав головним чином:

1) реально^-містичне, строгоцерковное й чернече християнство візантійського й почасти римського типу,

2) міцну, зосереджену монархічну державність і

3) красу життя в самобутніх національних формах. Все це потрібно охороняти проти загального ворога - зрівняльного буржуазного прогресу, що тріумфує в новітній європейській історії. Ворожнеча до цього прогресу становила головний «пафос» у писаннях Леонтьева, що виробило особливу теорію розвитку, де він своєрідно варіював ідеї Гегеля, Сен-Симона, Ог. Конта й Герберта Спенсера (яким, втім, не вивчав систематично). По Леонтьеву, людство в цілому й у частинах проходить через три послідовні стани: первісної простоти (подібно організму в зародковому й незрілому, дитячому періоді), потім позитивного розчленовування (подібно розвиненому квітучому віку організму) і, нарешті, змішувального спрощення й рівняння, або вторинної простоти (старезність, умирання й розкладання організму). Так, германці в епоху переселення народів представляли первинну простоту побуту, Європа середніх і початку нових століть - квітуче розчленовування життєвих форм, а з «просвітнього» руху XVIII століття й Великий французской революції європейське людство рішуче входить в епоху змішувального спрощення й розкладання. Від названих європейських мислителів, які також відзначали критичний і негативний характер новітньої історії, Леонтьев відрізняється тим, що вважає це розкладання для Європи остаточним і чекає нового й позитивного від Росії. У цьому він сходиться зі слов’янофілами, але відразу й розходиться з ними в трьох істотних пунктах. 1) Сучасне «розкладання» Європи він уважає простим наслідком загального природного закону, а зовсім не якого-небудь пороку в корінних початках її життя, від якого нібито Росія вільна; цю слов’янофільську точку зору Леонтьев так викладає й осміює: «Правда, істина, цілісність, любов і т.п. у нас, а на Заході - раціоналізм, неправда, насильственность, боротьба й т.п. Зізнаюся - у меия це збуджує лише посмішку; не можна на таких загальморальних розходженнях будувати практичні надії. Зворушливе й симпатичне хлоп’яцтво; це пережитої вже момент росіянці думки». 2) Нова велика майбутність для Росії представляється Леонтьеву желательною й возможною, а не роковою й неизбежною, як думають слов’янофіли; іноді ця майбутність здається йому навіть маловероятною: Росія вже прожила 1000 років, а згубний процес эгалитарной буржуазности почався й у нас, після Кримської війни й звільнення селян. 3) Крім непевності у виконанні його бажань для Росії самий предмет цих бажань був у Леонтьева не зовсім той, що в слов’янофілів. От головні риси його культурно-політичного ідеалу, як він сам його резюмувала: «Держава повинне бути строкато, складно, міцно, сословно й з обережністю рухливо, взагалі суворо, іноді й до лютості; церква повинна бути независимее нинішньої, ієрархія повинна бути смелее, владніше, зосередженіше; побут повинен бути поетичний, різноманітний у національному, відособленому від Заходу єдності; закони, принципи влади повинні бути суворіше, люди повинні намагатися бути особисто добріше - одне зрівноважить інше; наука повинна розвиватися в дусі глибокого презирства до своєї користі». Ідеал Леонтьева був візантійським, а не слов’янським; він прямо доводив, що «слов’янство» є термін без усякого певного культурного змісту, що слов’янські народи жили й живуть чужими початками. Їхня нинішня культура складається почасти зі слабких залишків традиційного візантизму, большею же частиною - зі стрімко засвоєних елементів прогресивного европеизма.

Цьому другому, ненависний Леонтьеву елемент рішуче переважає в слов’ян австрійських, а останнім часом взяв гору й у балканських. Тому злиття слов’ян з Россиею, до якого прагне панславізм, не тільки не може бути метою здорової політики з російської точки зору, але було б прямо для нас небезпечним, тому що підсилило б новими струменями зрівняльного прогресу наші розкладницькі демократичні елементи й послабило б істинно консервативні, тобто візантійські, початку нашого життя. У церковно-політичній суперечці між греками й болгарами Леонтьев рішуче стала на сторону перших, внаслідок чого розійшовся зі своїм начальником, послом у Константинополі, ген. Игнатьевим, а також з Катковим. Леонтьев полум’яно бажав, щоб Росія завоювала Константинополь, але не потім, щоб зробити його центром слов’янської ліберально-демократичної федерації, а потім, щоб у древній столиці зміцнити й розвити істинно консервативний культурний лад і відновити Східне царство на колишніх візантійських початках, тільки заповнених національно-росіянином установою примусової землеробської громади

Pages: 1 2