Дійсно, благополучний чиновник (директор митниці) у власній друкарні випускає книгу, що не може не погубити автора. Більше того, він сам розіслав перші екземпляри важливим вельможам, серед яких був і Державін. Не думав же він справді скинути абсолютну монархію й установити в країні лад, списаний із французької Енциклопедії?

Можливо, одним з мотивів дивних поводжень Радищева було літературне честолюбство. Радищев мріяв здобувати лаври пиита, а не революціонера. «Подорож» повинне було стати відповіддю всім тим, хто не цінував його літературні досвіди. Про численний зоилах він глухо згадує, говорячи про свою оду «Вільність»: «У Москві не хотіли неї друкувати по двох причинах: перша, що зміст у віршах не ясний і багато віршів сокирної роботи…»

Уражений подібними критиками, Радищев мав намір уразити читаючу Росію «Подорожжю». Про такий задум говорить багато чого. Неосяжний розмах, розрахований на універсального читача. Викривальний характер, що надає книзі гостроту. Повчальний тон, нарешті. Багатими проектами «Подорож» є свого роду «Лист вождям». Радищев увесь час пам’ятає про свого адресата, звертаючись до нього прямо: «Володар миру, якщо читаючи сон мій, ти посміхнешся із глузуванням або насупиш чоло…» Радищев знав про долю Державіна, зобов’язаного кар’єрою поетичним наставлянням імператриці.

Однак головний аргумент на користь письменницьких амбіцій Радищева - художня форма книги. В «Подорожі» автор виступає аж ніяк не політичними мислителями. Навпроти, просвітительські ідеї - лише фактура, матеріал для побудови сугубо літературного твору. Тому те Радищев і обрав для своєї головної книги модний тоді зразок - «Сентиментальна подорож по Франції й Італії» Лоренса Стерна.

Стерном зачитувалася вся Європа. Він відкрив новий літературний принцип - писати ні про що, постійно знущаючись із читача, іронізуючи над його очікуванням, дражнячи повною відсутністю змісту. Як і в Радищева, в «Подорожі» Стерна немає ніякої подорожі. Є тільки сотня сторінок, наповнених мозаїчними випадковими міркуваннями по дріб’язкових приводах. Кожне із цих міркувань нікуди не веде, і над кожним не забуває жартувати автор. Закінчується книга Стерна чудово й характерно - останнє речення: “Так що, коли я простягнув руку, я схопив покоївку за - “.

Ніхто вже не довідається, за що схопив покоївку герой Стерна, але читачів скорила саме ця знущальна недосказанность. Радищев був серед цих читачів. Одна його глава кінчається так: «Всяк танцює, так не як блазень, - повторював я, наклоняяся й, піднявши, розгортаючи…»

«Подорож» Радищева майже копіює «Подорож» Стерна за тим виключенням, що Радищев вирішив заповнити навмисно порожню форму Стерна патетичним змістом. Здається, він прийняв за чисту монету дурненькі заяви Стерна: «Виряджайся, як завгодно, Рабство, всі таки ти гірка мікстура!»

При цьому Радищев теж намагався бути смішним і легковажним («коли я намірився зробити злочин на спині комісарської»), але його душив обличительский і реформаторський пафос. Він хотів одночасно писати тонкі, витончені, дотепні прози, але й приносити користь батьківщині, бичуючи пороки й оспівуючи чесноти.

За змішання жанрів Радищеву дали десять років.

Хоча цю книгу давно вже не читають, вона зіграла епохальну роль у російській літературі. Будучи першим мучеником від словесності, Радищев створив специфічний російський симбіоз політики й літератури.

Додавши до звання письменника посада трибуна, захисника всіх знедолених, Радищев заснував потужну традицію, квінтесенцію якої виражають неминуче актуальні вірші: «Поет у Росії більше, ніж поет».

Так, розвиток політичної думки в Росії стало невіддільно від художньої форми, у яку вона облачалася. У нас були Некрасов і Евтушенко, але не було Джефферсона й Франкліна.

Навряд чи така підміна пішла на користь і політику й літературі

Pages: 1 2