Саму тверезу оцінку Радищева дав Пушкін: «Подорож у Москву», причина його нещастя й слави, є дуже посередній добуток, не говорячи навіть про варварський склад”.

Найважливішим у посмертній долі Радищева було висловлення Леніна, що поставив Радищева «першим у ряді російських революціонерів, що викликають у російського народу почуття національної гордості». Саме дивне, що ніщо з вищесказаного не суперечить один одному.

Нащадки часто звертаються із класиками по произволению. Їм нічого не варто перетворити філософську сатиру Свифта в диснеївський мультфільм, переказати «Дон Кихот» своїми нехитрими словами, скоротити «Злочин і покарання» до двох глав у хрестоматії.

З Радищевим наші сучасники обійшлися ще гірше. Вони звели всі його велику спадщину до одного добутку, але й з нього залишили собі лише заголовок - «Подорож з Петербурга в Москву». Далі, за заголовком - порожнеча, у яку зрідка забрідають міркування про вільнолюбний характер геть-чисто відсутнього тексту. Не можна сказати, що нащадки так вуж неправі. Мабуть, можна було б навіть погодитися з міністром графом Уваровым, що вважав «зовсім зайвим відновляти пам’ять про письменника й книгу, зовсім забутих і гідних забуття», якби не одна обставина. Радищев - не письменник. Він - родоначальник, першовідкривач, основоположник того, що прийнято називати російським революційним рухом. З його починається довгий ланцюжок російського диссидентства.

Радищев народив декабристів, декабристи - Герцена, той розбудив Леніна, Ленін - Сталіна, Сталін - Хрущева, від якого відбувся академік Цукрів.

Як ні фантастична ця старозавітна наступність (Авраам народив Исаака), з нею треба вважатися. Хоча б тому, що ця схема жила у свідомості не одного покоління критиків.

Життя першого російського дисидента надзвичайно повчальна. Його доля багаторазово повторювалася й продовжує повторюватися. Радищев був першою російською людиною, засудженою за літературну діяльність. Його «Подорож» було першою книгою, з якого розправилася світська цензура. І, напевно, Радищев був першим письменником, чию біографію так тісно переплели із творчістю.

Суворий вирок сенатського суду нагородив Радищева ореолом мученика. Переслідування уряду забезпечили Радищеву літературну славу. Десятилітнє посилання зробило непристойним обговорення чисто літературних достоїнств його добутків.

Так народилася велика плутанина: особиста доля письменника прямо відбивається на якості його добутків.

Звичайно, цікаво знати, що Синявский написав «Прогулянки з Пушкіним» у мордовському таборі, але не поліпшити, не погіршити книгу ця обставина не має сил.

Отже, Катерина даровала Радищеву безсмертя, але що її штовхнуло на цей необачний крок?

Насамперед, «Подорож з Петербурга в Москву» подорожжю не є - це лише формальний прийом. Радищев розбив книгу на глави, назвавши кожну ім’ям міст і сіл, що лежать на з’єднуючому дві столиці тракті.

До речі, назви ці самі по собі чудово невиразні - Завидово, Чорний Бруд, Выдропуск, Яжлебицы, Хотилов. Не зрячи Венедикт Ерофеев спокусився все тією же топонімічною поезією у своєму творі «Москва Петушки».

Перерахуванням географічних крапок і обмежуються властиво дорожні враження Радищева. Все інше - великий трактат о… мабуть, про усім на світі. Автор зібрав у свою головну книгу всі міркування про навколишнє й ненавколишнє його життя, як би підготував зібрання творів в одному томі. Сюди ввійшли й написані раніше ода «Вільність» і риторична вправа «Слово про Ломоносова», і численні витримки із західних просвітителів.

Цементом, що скріплює все це аморфне утворення, послужила домінуюча емоція - обурення, що і дозволило вважати книгу викривальною енциклопедією російського суспільства.

«Отут я затремтів у люті людства», - пише герой оповідач. І тремтіння ця не залишає читача а весь нелегкий шлях з Петербурга в Москву крізь 37 сторінок чималого формату.

Прийнято вважати, що Радищев викриває виразки царату: кріпосне право, рекрутську повинність, народну вбогість. Насправді ж, він обурюється по самих різних приводах. От Радищев громить фундаментальний шторок Росії: « чиМоже державу, де дві третини громадян позбавлені цивільного звання й частию мертві в законі, називатися блаженним?!» Але відразу з неменшим запалом атакує звичай чистити зуби: «Не здирають вони (селянські дівчини - Авт.) щодня лиску зубів своїх ні щітками, ні порошками». Тільки автор прочитав одповідь цензурі («цензура зробилася нянькою розуму»), як його увага відвернена французькими стравами, «на отруту винайденими». Іноді в запальності Радищев пише щось вуж зовсім безглузде. Наприклад, описуючи прощання батька із сином, що відправляється в столицю на державну службу, він викликує: « чиНе захочеться тобі синка твого краще задушити, коли відпустити в службу?»

Викривальний пафос Радищева до чудності нерозбірливий. Він дорівнює ненавидить беззаконня й цукроваріння. Треба сказати, що й ця універсальна «лють людства» мала довгу історію в нашій літературі. Го 25 голота теж нападав на «примху» пити чай із цукром. Товстої не любив медицини. Наш сучасник Солоухин з рівною ретельністю призиває рятувати ікони й переводити жіночі штани. Василь Белов виступає проти екологічних катастроф і аэробики.

Однак тотальность радищевской манії правдошукацтва вислизнула від читачів. Вони зволіли звернути увагу не на викриття, скажемо, венеричних захворювань, а на атаки проти уряду й кріпосництва. Саме так надійшла Катерина.

Політична програма Радищева, викладена за словами Пушкіна, «без усякого зв’язку й порядку», являла собою набір загальних місць із творів філософів просвітителів - Руссо, Монтеск’є, Гельвеция. Саме пікантне у всім цьому, що будь-яка освічена людина в Росії міг міркування про волю й рівність прочитати в оригіналі - до Французької революції ніхто нічого в Росії не забороняв (цензура перебувала у відомстві Академії наук, що цензурою займатися не бажала).

Злочин Радищева полягало не в популяризації західного вільнодумства, а в тім, що він застосував чужу теорію до вітчизняної практики й описав випадки немислимого звірства.

Дотепер наші подання про кріпосне право багато в чому зиждятся на прикладах Радищева. Це з нього ми черпаємо страшні картини торгівлі людьми, від Радищева пішла традиція порівнювати росіян кріпаків з американськими чорношкірими рабами, він же привів епізоди дивовижної сваволі поміщиків, що проявлявся, судячи з Радищева, найчастіше в сексуальному плані. Так, в «Подорожі» описаний пан, що «омерзил 60 дівицям, позбавивши їхньої непорочності». (Обурена Катерина веліла розшукати злочинця.) Відразу з підозрілими по хтивості подробицями виведений розпусник, що, «позбавлена ставши втіхи, ужив насильство. Чотири лиходії, виконавця твоея волі, тримаючи руки й ноги її… але цього не кінчаємо». Однак судити про кріпосне право по Радищеву, напевно, те ж саме, що оцінювати античне рабство по фільму «Спартак».

Дворянський революціонер Радищев не тільки викривав свій клас, але й створив галерею позитивних про 26 разов - людей з народу. Автор, як і наступні покоління російських письменників, був переконаний у тім, що тільки простий народ здатний протистояти мерзенній владі: «Я не міг надивуватися, нашед толико шляхетності напрямі думок у сільських жителів». При цьому народ зображенні Радищева залишається риторичною фігурою. Тільки усередині жанру просвітительського трактату можуть існувати мужики, що викликують: «Хто тіло зрадить загальн наш матері, сирій землі». Тільки автор таких трактатів міг приписувати селянам жагучу любов до цивільних прав. Радищев пише: «Возопил я нарешті сице: людина народилася в мир дорівнює всім іншим», що в перекладі на політичну мову епохи означає введення конституції на зразок тільки що прийнятої в Америці. Саме це ставило йому в провину імператриця, і саме цим він заслужив посмертну славу.

У поданні нащадків Радищев став інтелектуальним двійником Пугачова. З легкої руки Катерини пари - інтелігент дисидент і козак бунтівник - стала прообразом російського інакомислення. Завжди в нас утворені люди, які говорять від імені неосвіченого народу - декабристи, народники, слов’янофіли, ліберали, правозахисники. Але, говорячи від імені народу, вони говорять далеко не те, що говорить сам народ.

Найкраще це повинен був би знати сам Радищев, що познайомився з пугачевским рухом під час служби в армійському штабі як прокурор (обер аудитора).

Радищев вимагав для народу волі й рівності. Але сам народ мріяв про іншому. У пугачевских маніфестах самозванець дарує своїх підданих «землями, водами, лісом, проживанням, травами, ріками, рибами, хлібом, законами, ріллями, тілами, грошовою платнею, свинцем і порохом, як ви бажали. І перебувайте, як степові звірі». Радищев пише про волю - Пугачов про вола. Один облагодіяти народ конституцією - інший землями й водами. Перший пропонує стати громадянами, другий - степовими звірами. Не дивно, що в Пугачова прихильників виявилося значно більше. Пушкіна в долі Радищева найбільше займав одне питання: «Яку мету мав Радищев? Чого саме він бажав?»

Pages: 1 2

Збережи - » Криза жанру - Твір по добутку А. Н. Радищева “Подорож з Петербурга в Москву” . З'явився готовий твір.