Холодною зимою старий селянин набирає труску й, крекчучи, несе його у свою димну лачужку. Зупинившись на шляху передохнути, він опускає із плечей в’язку дров, сідає на неї й приймається нарікати на долю. У зверненій до самого себе мовлення старий згадує про те, яку він терпить нестаток, про те, як змучили його «подушне, боярщина, оброк», про те, що за все життя в нього не було ні єдиного радісного дня, і в зневірі призиває свою Смерть. У цю же мить та з’являється й вопрошает: «Навіщо ти кликав мене, старий?

» Злякавшись її суворого виду, селянин швидко відповідає, що-де всього лише потім, щоб вона допомогла йому підняти його в’язку. Із цієї історії ясно видно: як життя ні погане, умирати ще гірше.