Перша прозаїчна книга теж створювалася Гейне протягом ряду років (1826-1831), і це теж книга шукань і скитаний героя, що складає з ряду частин. Гейне назвав її «Шляхові картини», підкресливши тим самим її приналежність до жанру повістей про подорожі. «Шляхові картини» коштують щодо цього в одному ряді з «Подорожжю з Петербурга в Москву» А. Радищева, «Сентиментальною подорожжю» Стерна, «Чайльд-Гарольдом» Байрона. Ближче всього книзі Гейне поема Байрона, з її романтичним героєм, що перебуває в конфлікті із суспільством і самотньо мандрівним, з активністю авторського голосу, що жваво реагує на події сучасності. Ця близькість не випадкова. У різних національних літературах нерідко виникають подібні явища, свідчачи про загальні закономірності літературного процесу

Як і Байрон, Гейне дає у своїй книзі огляд політичного стану Європи, тільки іншого періоду. Байрон писав про Європу епохи наполеонівських війн і першого років Реставрації, Гейне - про останні роки Реставрації, про другу половину 20-х рр. Як і в «Чайльд-Гарольде», у книзі Гейне з’єднані лірика й публіцистика, погляд поета часто звертається до природи, що протистоїть своїм вільним духом рабській атмосфері буржуазного суспільства

Але «Шляхові картини» написані в прозі. «Проза приймає мене у свої широкі обійми, - писав Гейне поетові В. Мюллеру, - у найближчих томах „путевих картин” ви знайдете багато прозаїчно дикої, жорстокої, кілкої й гнівного й особливо багато полеміки. Час наше вуж дуже кепське, і той, у кому є сила й прямодушність, зобов’язаний мужньо вступити в боротьбу з надутою скверною й з несносно чванливою посередністю, які усе більше поширюють свій вплив».

Відзначимо ще одну відмінність «Шляхових картин» від поеми Байрона; Чайльд-Гарольд, хоча й несе в собі деякі автобіографічні риси, все-таки далеко не тотожна, авторові; в «Шляхових картинах» герой і оповідач - одна особа, вони злиті. Щоденник подорожі, виразне зображення зустрінутих у шляху людей і місць, авторські міркування про долю країни й вартих перед нею завданнях, про історію й сучасність, про поезію й філософію, про любов і природу - все це утворить органічний сплав, іменований «Шляхові картини».

Як і «Книга пісень», «Шляхові картини» друкувалися вроздріб; у них входять «Подорож по Гарцу», «Північне море», «Книга Ле Гран», «Італія», «Англійські фрагменти». Частини книги створювалися в різний час, без заздалегідь обміркованого автором плану, що охоплював би її всю. Кожна частина начебто цілком самостійна, але якщо зіставити їхній один з одним, то ми побачимо, що вони утворять цілісність, зв’язану не тільки спільністю героя й маршрутом подорожі, але і єдиним «сюжетом» - міркуванням про історичні долі Німеччини й всієї Європи

В «Подорожі по Гарцу» перед нами батьківщина поета з її прекрасною природою, простими скромними трудівниками, поетичним фольклором, але й у всім її соціально-політичній злиденності; в «Книзі Ле Гран» мова йде про французьку революцію, її досвіді й ідеях, і про неминучість такої ж революції в Німеччині; «Англійські фрагменти» сатирично зображують буржуазну Англію, даючи тим самим безрадісну картину наслідків буржуазної революції. Уже в той час Гейне розумів, що революція повинна б піти далі буржуазних перетворень, мріяв про більшому, ніж вони могли дати. Наскрізний характер носить в «Шляхових картинах» і лірична тема - тільки в «Англійських фрагментах» вона повністю відступає перед публіцистичної

В 1324 р. Гейне, будучи ще студентом Геттингенского університету (він учився на юридичному факультеті), зробив пішохідну прогулянку по горах Гарца. Враження цієї подорожі й стали основою книги, перейнятою любов’ю до батьківщини, її природі, народу, духовним багатствам і сатирично, дуже зло висмеивающей провінціалізм, міщанський дух, політичну відсталість

Книга відкривається віршем, яке визначає позицію ліричного героя й підкреслює контраст між вільною природою й міщанською злиденністю:

• Сюртуки, панчохи із шовку,
• З тонким мереживом манжети,
• Мовлення влесливі, объятья,
• Якщо б серце вам при цьому!
• Я хочу піднятися в гори,
• Щоб сміятися там над вами

• Тут і далі ця книга цитується в перекладі В. Зоргенфрея

Люди в цьому вірші заміщені чимсь зовнішнім - одягом, прикрасами, жестами, тому що в них більше ні чого немає - вони бездуховні. Герой протистоїть їм своєю духовною значущістю й високо піднятий над ними. Це чисто романтична ситуація: конфлікт самотнього романтичного героя з обивательським оточенням. Але аналітична гострота думки Гейне вносить у його добуток і реалістичний початок. Свої шляхові враження він осмислює в соціальному плані й надає їм вільну образну інтерпретацію. Подібне сполучення фактичної основи й вільного художнього рішення теми стає із цього часу головним принципом образних узагальнень у Гейне. Гейне блискуче дотепне, його слово разить нещадно, його глузування вбивчі. Але від них не залишається й сліду, коли. він оповідає про свою зустріч із простими рудокопами зі Срібних рудників. Це люди праці, і Гейне випробовує до, ним. глибока повага й співчуття:

• «Мені западали в дущу глибокі і ясні погляди всім цим блідим, спокійно-серйозним, осяяним таємничим світлом, рудничних лампочок юнаків і старих, що проробили цілий день в.своїх темних відокремлених шахтах і тепер тяглися до милого денного світла,, до очей дружин своїх і дітей».

Гейне розповідає про найтяжкі умови роботи на шахті, відвідує сім’ї шахтарів, слухає їхньої пісні, міркує про те, як народжувалися тут казки. «Як би нерухомо-спокійної не здавалося життя цих людей,, все-таки це теперішня живаючи життя»,— пише він. Але йому гірко думати, як далекий ще німецький народ від революційних прагнень, з

болем іронізує він над горезвісним німецьким верноподдаиничеством, якому, як він переконаний, прийшла настав час покласти кінець: «Німецька вірність! Це не яка-небудь вітальна завитушка. При ваших дворах, государі німецькі, повинне співати й співати без кінця пісню про вірний Эккарте й злом Бургунде, що повеліло вбити його улюблених дітей і все-таки що не лишились вірного слуги. Ваш народ самий вірний, і ви помиляєтеся, думаючи, що розумний старий вірний пес сказився раптово й скалить зуби на священні ваші стегна».

«Подорож по Гарцу» завершується, однак, світлою, радісною нотою: світлом пронизане зображення вільної горнолесной природи, веселої річки Ильзи, що «сміючись і цвісти, збігає з гори». І Гейне, прощаючись із читачем, обіцяє ще розповісти йому про те, про що він «тепер скупо умолчал».

В «Ідеях. Книзі Ле Гран» Гейне виконує ця обіцянка. «З ризиком для життя я пішов у ній зовсім новою дорогою»,- писав він про цю книгу своєму другові письменникові Варнгагену фон Энзе. Головна тема книги - вторгнення ідей революційної Франції в Німеччину. «Написати її було необхідно. У наш дрібний раболіпний час треба було хоч щось почати». Книга написана у вигадливій ігровій манері, у формі листів, звернених до якоїсь «мадам» і наповнених, здавалося б, просто строкатою балаканиною про любов, театр, смажених гусаків, що літають у раї, і казанах, що киплять у пеклі, про якусь стару п’єсу й непролиту сльозу, про Ганг, Гімалаї, бананових лісах. Ліричний герой те йменує себе графом Гангским, те зізнається, що назвався чужим ім’ям і ніколи не бував в Індії. Книга, останні рядки якої присвячені все тій же темі нещасної любові, закінчується вдавано веселим: «Поговоримо краще про інші речі - про шлюбний вінець, про маскаради, про веселощі й весільні торжества…»

Але ця на перший погляд легковага форма таїть у собі дуже серйозне, хоча й не прямо виражений зміст. Гейне не зрячи сміється тут над німецькою цензурою - глава XII складається з одних многоточий, серед яких затесалися всього три слова, з’єднавши які ми одержуємо фразу: «Німецькі цензори дурні».

Pages: 1 2