Константні риси документально-художньої прози | Довідник школяра – кращі шкільні уроки по всім предметам

Константні риси документально-художньої прози

Мемуарна й біографічна література представлена як складний процес, що перебуває у безперервному русі й розвитку. Аналізуються малодосліджені українські мемуарні й біографічні твори кінця ХХ ст. У результаті маємо можливість окреслити теоретичну модель документально-художнього твору, яка містить такі компоненти: документальна домінанта, особистісне начало, ретроспективність, подвійне бачення подій, різні часові виміри, асоціативність мислення, концептуальність, взаємозв’язок науки і мистецтва.

На початку ХХІ ст. розквіт документально-художньої прози охопив усю світову літературу. На цьому одностайно наголошують П. Вайль, Р. Карасті, Ж. Неф, Т. Чеснокова, І. Шавлякова, М. Баліна, Л. Лазарев. Наявні документальні тенденції й у новітній українській літературі, що викликає інтерес читачів і науковців. Специфіку документально-художньої прози досліджено в працях І. Ходорків-ського, Л. Гінзбург, Л. Гараніна, І. Янської, В. Кардіна, П. Палієв-ського, І. Шайтанова, Л. Оляндер, О. Галича. На рівні дисертаційного дослідження документалістика стала предметом наукового інтересу Б. Мельничука, І. Данильченко, О. Дацюка, І. Братуся, Г. Грегуль, І. Акіншиної (художня біографіка); І. Василенко, І. Веріго, Г. Маслю-ченко, Т. Гажі (мемуаристика). Проте вивчення літератури non fiction не можна вважати завершеним з огляду на її безперервний розвиток та оновлення. Набутий досвід становить суттєве підґрунтя для подальших дослідницьких пошуків. Актуальність цієї розвідки зумовлена потребою з’ясувати найважливіші константні риси документально-художнього твору й окреслити, таким чином, його теоретичну модель.

Сферу літератури non fiction не завжди легко визначити. Зрозуміло одне – перевага тут надається факту. «Факт сприймається як явище первинне, а документ є безпосереднім його втіленням. Саме документ, який концентрує в собі фактичні дані (письмові чи усні свідчення), є першоосновою документальної літератури» [8, 5–6].

A. Меншій у межах прямого та опосередкованого способів вико

ристання документа виокремлює додатково по два різновиди. У

прямому способі запропоновано виділяти такі: 1) документ зберігає

формальну завершеність, використовується у своєму первинному

вигляді (лист як лист, протокол як протокол); 2) документ може бути

основою, матеріалом твору, на який постійно посилаються (він не

цитується, а згадується, переказується, при цьому втрачає свою

зовнішню формальну визначеність). В опосередкованому способі такі

різновиди: 1) з документа береться інформація, яка, поєднуючись із

вимислом, є матеріалом для створення художньої реальності; 2) доку

мент подається як сама дійсність, реальність [11, 8].

Тож окреслюючи теоретичну модель документально-художнього твору, пропонуємо ввести поняття «документальної домінанти», яка є невід’ємною рисою літератури факту [13]. Під документальною домінантою розуміємо відтворення атмосфери доби, відповідність зображуваного реальним подіям і документальним фактам. Зокрема таку відповідність спостерігаємо в новітній російській документально-художній прозі (Л. Большаков «Повернення Григорія Вінського»,

B. Новиков «Висоцький», С. Цвєтков «Суворов», А. Савельєв «Учень

Ейзенштейна»). Наявність документальної домінанти як обов’язко-

вого параметра літератури non fiction підтверджують також сучасні

українські мемуарні та біографічні твори, на прикладі яких ми й

намагатимемося визначити константні риси документалістики: «Десь

на дні мого серця» В. Лопати (Вітчизна.– 2002.– № 1–2), «Центрально-

східна ревізія» Ю. Андруховича (Сучасність.– 2000.– № 3), «Прожити

й розповісти» А. Дімарова (Березіль.– 1995.– № 9–10; 1997.– № 5–6;

1998.– № 3–4, 7–8), «Моя сестра Марія» В. Сокола (Березіль.– 1999.– № 11),

«Спогади про мого батька Бориса Антоненка-Давидовича» Я. Голуб


(Березіль.– 1995.– № 1–2; 1996.– № 7–8), «Соло для дівочого голосу» Г. Гордасевич (Київ.– 1993.– № 6); «Дійство у п’ятому вимірі» Б. Певного – про Михайла Бойчука (Сучасність.– 2000.– № 1), «Довга дорога вночі» М. Красуцького – про Микиту Годованця (Вітчизна.– 1999.– № 5–8), «Вольтер» В. Коптілова – про Франсуа-Марі Аруе (Вітчизна.– 1997.– № 1–8), «Суд» Г. Штоня – про Ісуса Христа (Київ.– 2000.– № 7–10) [13].

Другою жанровою особливістю документалістики є ретроспек-тивність (А. Тартаковський, Л. Гаранін, О. Зарицький, О. Галич), яку ми також включаємо до теоретичної моделі творів літератури non fiction, адже документально-художня проза завжди звернена в минуле, обов’язково наявна часова дистанція. Автор документально-художнього твору може писати лише про події і людей, які відійшли в історію. Розмова може йти і про сучасників, але час зображених подій обов’язково має бути в минулому. «Для спогадів практично завжди потрібна дистанція в часі. Її величина не має практичного значення: десять чи тридцять років, а, може, й усі п’ятдесят… Далеко не завжди дистанція в часі є більшою гарантією правильного осмислення подій…» [1, 35–36].

У спогадах В. Лопати про власне дитинство наявна максимальна часова дистанція, яка може бути в автобіографічному творі, оскільки більшою інформацією про власне життя людська свідомість володіти не здатна. У мемуарах Ю. Андруховича інша ретроспективна ситуація. Тут часова дистанція охоплює понад 100 років (п’ять поколінь). Зображена історiя сягає ще другої половини ХIХ ст. й розпочинається життєписом прапрадiда. У спогадах А. Дімарова умістилося 70 років. Саме така відстань лежить між моментом оповіді й початком зображуваних подій. Ціла епоха, де переплелися доля народна та доля окремої людини. Наявна часова дистанція й у літературному портреті Марії Сокіл, автором якої є її брат; уперше Марія постає перед нами трирічною дівчинкою. Спогади про Б. Антоненка-Давидовича також звернені в минуле. В основу мемуарiв Я. Голуб лягли власнi враження дочки про письменника, які зберегла її феноменальна пам’ять. Через тривалий час після здійснення подій написано й твір Г. Горда-севич. Тож спогади певною мірою втрачають об’єктивність, проте набувають глибокого осмислення.


Притаманна ретроспективність і творам художньої біографії. Героями документально-біографічної прози виступають реальні історичні особи, які переважно віддалені від сучасності наявністю певної часової дистанції. (Ми не беремо до уваги життєписи з мемуарним елементом, коли біограф є сучасником зображуваного героя й особисто з ним знайомий («Микола Васильович Гоголь: Спроба біографії» П. Куліша, «Король Вольтер» А. Уссея, «Маргеріт Дюрас» Л. Адлер), оскільки ці твори поєднують у собі принципи мемуарного та біографічного письма). Б. Певного та М. Красуцького віддаляє від об’єкта своєї творчості відстань менше століття. Між В. Коптіловим і добою Вольтера - понад двісті років. А часова відстань між подіями та їх зображенням у Г. Штоня сягає понад два тисячоліття.

Ретроспективна ситуація зумовлює подвійну точку зору документаліста. «Розповісти про те, як було, свідомо зберігаючи при цьому відчуття того, як згадалось, – підкреслена умовність, в якій пишуться мемуари» [14, 17], – зазначає І. Шайтанов. Про подвійну точку зору слушно висловився й П. Рікер у своїй «Інтелектуальній автобіографії», наголошуючи на «невідповідності (часом корисній, а часом недоречній) між поглядом у минуле і актом писання, між тим, що здійснюється тепер і тим, що трапилось колись…» [12, 3]. Ми розглядаємо минуле крізь призму теперішнього, з плином років вимальовується нова картина зображуваного. Варто підкреслити, що подвійне бачення подій, яке ми нині вважаємо важливим параметром теоретичної моделі документального твору, у свій час виявилося новаторським. Уперше подибуємо його в П. Панча в мемуарній повісті «На калиновім мості» (1965). Наголосимо, що ця риса притаманна здебільшого мемуаристиці, оскільки в художній біографії автор зазвичай є оповідачем, а не самовидцем чи героєм зображених подій (як у мемуарній прозі).

В аналізованих творах подвійний вимір подій проглядається надзвичайно яскраво. У «Повісті про сімдесят літ» А. Дімаров не раз апелює до своєї давньої свідомості: «І що найнезбагненніше для мене нинішнього, – це тогочасний Толя Дімаров…» [6, 103]; «Запитую нині, сімдесятилітній, отого себе, тридцятилітнього…» [7, 75]. Зі значної часової відстані вдивляється у своє минуле і Г. Гордасевич. Наявність дистанції в часі дає можливість для суб’єктивного


Pages: 1 2 3 4 5 6

Збережи - » Константні риси документально-художньої прози . З'явився готовий твір.

Константні риси документально-художньої прози





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.