Колорит ранньої творчості молодого письменника й деяких особливостей пізнішого часу обумовила книжність, що кидається в очі, юнака Паустовского. Його герої, як правило, характеризуються через їхнє відношення до книг, картинам, музичним п’єсам. Вони читають Диккенса й Роденбаха, Лермонтова й Гофмана, Гончарова й Метерлинка, Франса й Бабеля, Пруста й Гамсуна, Фаррера й Реньє, вони по пам’яті цитують улюблені автором вірші Пушкіна й Батюшкова, Фета й Беранже, Блоку й Мея, Волошина й Киплинга.

Та й сам письменник бачить цих героїв схожими те на портрети Ренуара (Хатидже в повісті «Романтики»), те на вихідців на роману Стивенсона (старий Эрнест в оповіданні «Пневматичні двері»), те на чеховського Вершинина (дядько Коля в «Повісті про життя»). Будь-яка країна, будь-яка місцевість або місто з’являються в добутках письменника вже переломленими через призму тих або інших историко- культурних подань. Така в його зображенні навіть Колхіда в однойменній повісті. Безсумнівна самобутність Колхіди Паустовского, що створила традицію відповідних подань про цю країну, виявляє складну природу: країна стає й «полум’яною Колхідою» Пушкіна, і Колхідою Гіппократа, і Колхідою аргонавтів. Властивим Паустовскому розумінням живого зв’язку поколінь, у тому числі й поколінь «мастерових літератури», пояснюються деякі особливості його як новеліста

Джерела таких зразків прози письменника, як глави з «Повісті про життя» - «Нічний диліжанс», «Вода з ріки Лімпопо», «Старий у станційному буфеті» і інші, з їх особливою чепуристою закінченістю, ефектністю, грою й блиском форми, - навряд чи варто шукати в традиції російського оповідання. Новела Паустовского безсумнівно вбрала в себе досвід закордонної, зокрема французької, літератури. Паустовский - художник тривалого ідейного й творчого становлення. І це багато в чому пояснюється тим, що в пору юності він був не стільки учасником, скільки «зацікавленим свідком» епохи широких суспільних рухів і революційних перетворень. З 1921 року, побродивши й поїздивши по різних містах Росії, переживши війну, перемінивши кілька професій, Паустовский починає більш регулярно виступати в пресі, стає газетярем, проходить школу журналістики

У насиченій і різноманітній репортерській діяльності - він пише замітки, кореспонденції, маленькі оповідання, начерки, замальовки, невеликі статті, а ще більше в створюваних одночасно великих речах, особливо в книзі «Романтики» (написані в 1916-1923 р., надруковані в 1935 р.), уже проступають эстетические інтереси й симпатії автора. Про кого і як пише Паустовский у статтях і книгах початкової пори своєї творчості? Чиє життя й долі залучають нею увага? Це - Максим Горький, «велика людина», «великий блукач», що вирвався із чадной, п’яної, що пахне шевським варом і сивушною відрижкою Росії («Велика людина»). Це Едуард Деккер, «Багатостраждальний», голландський письменник і революціонер, що порвав з фарисейським суспільством на батьківщині, щоб устати на сторону пригнобленого народу Яви («Присуджені до пера»).

Це грузинський художник Нико Пиросманишвили, жебрак і геніальний самоучка, змушений писати картини за обід у духані, за нічліг, за те, щоб не вмерти з голоду на розпечених мостових окраїн, і визнаний лише після смерті («Грузинський художник»). Кожний з них - борець і протестант насамперед. Вони виковують себе в безперервних зіткненнях із середовищем. Фанатично віддані великій ідеї - ідеї мистецтва або волі, - вони протипоставлені всім навколишньої й з усіма вступають у бій. Переважне право на геніальність і протестантизм, а особливо різке протиставлення героя ворожому або пересічному середовищу, були у творчості Паустовского пов’язані з романтичною концепцією дійсності. У перший період творчості письменника спостерігається величезний і нічим не компенсируемий розрив між враженнями його реального існування й переломленням їх у творчій фантазії

Справді: житейски складної, повна нелегкої, чорного праці біографія Паустовского - репетитора, санітара, репортера, кондуктора трамвая й просто безробітного, відділена непрохідною прірвою від буття героїв його перших книг (Берг, Максимов, Батурин), що переживає винятково витончені борошна творчості, езопових і звільнених від хвилювань низинного життя. Письменник прагне «підтягти» оповідача «Романтиків» до трагічних і героїчних фігур. Для цього виявляється необхідним різко поділити мир на дві нерівні частини, спорудивши між ними нібито непрохідну перешкоду, по одну сторону якої - генії, по іншуу - обивателі. Улюблені персонажі письменника особливо відзначені незвичайними, винятковими якостями. Якщо це журналісти, то це фанатики, «присуджені до пера».

Якщо моряки, те кожний з них обов’язково людина або феноменальної пам’яті («Слава капітана Миронова»), або рідкої, незвичайної мужності й шляхетності («Рапорт капітана Хагера»), або небувало багатого життєвого досвіду й вигадливої вигадки. Це ексцентрики, подібні до капітана Кравченко в « хмарах, ЩоБлищать,» (1928) та й самому Батурину (там же) з його богемним існуванням, невизначеністю занять, дивними, «гриновскими» снами. Такі ж діючі особи «Романтиків» - молодий письменник Максимов і група його друзів. Відверто протиставили себе стійкому «міщанському» животінню, вони горді своєю причетністю до високих матерій мистецтва, задоволені невпорядкованістю й «скитальчеством» (улюблене слово раннього Паустовского), спробами «створити свій мир - незвичайний і далекий всьому навколишній - що дряпається, жалюгідному й смішно нерозумному».

Із закритими очами йдуть вони повз нудну для них реальності, і ніщо не прикріплює їх до епохи. Їхні бесіди й суперечки абстрактно літературні, їхні пориви невизначені, їхня творчість дається ценою позбавлень, нещасть, розбитих життів і смертей. Іншим - відповідно до традиційних романтичних подань - воно бути не може. Тому^-те Максимов так жадає потрясінь, майже радується їм: «Часто я запитую себе - чи досить я страждав, щоб бути письменником»,- міркує він сам із собою. Тому безрадісно любов Наташи, безглузда загибель художника Винклера, так дивно зіштовхуються долі двох героїнь, закоханих у Максимова. Типу романтичного героя відповідає й тип романтичної героїні. Галерею жіночих образів Паустовского починають Хатидже й Наташа.

Одна - м’яка й всепрощаюча, стримана й цнотлива; інша - рвучка, захоплива, жагуча, але обидві жіночні, чарівні й дорівнює прекрасні. Чарівність, простота, натхненність - неодмінні якості романтизованого жіночого образа Паустовского, якому він залишився вірний протягом усього своєї творчості. Порівняно невеликій кількості побутових жіночих образів - натруджених і нещасних «бабів», бідолашних біженок важкого військового років і розрухи, «замучених повій» (див. «Романтики»), якої-небудь «безглуздої й скупої баби» «у старої паневе, з жилавими сизими ногами, вимазаними брудом, з жіночими незрозумілими слізьми на очах» - супроводжує у творчості письменника образ Жінки з великої букви, завжди поставленої на якесь піднесення

Вона чиста навіть у пороці (Валячи в « хмарах, ЩоБлищать,») а незмінно прекрасна навіть у хворобі й смерті (Христя й Анфіса в «Золотій троянді»). Її обов’язкові зовнішні ознаки: бліде, як би від схованого хвилювання, особа, золотаві легкі волосся, що зненацька темніють очі, дівоче струнке тіло й тонкі руки. Вона вносить у життя «легке, приємне безладдя», подібно Марі в «Північній повісті», вона примхлива, безтурботна, порию химерна, з погляду нудної добропорядності й міщанської респектабельності, - як поетична співуха «тітка Надя» у книзі «Далекі роки». Вона не може бути некрасива й непоетична, тому що автор завжди дивиться на неї очами закоханого, і всяка хоч що скільки-небудь знижує подробиця вже відкидається, тому що не відповідає принципам зображення й авторського бачення героїні. Романтически-приподнятие жіночі образи Паустовского можуть варіюватися, але в усіх у них є одне вище призначення - обдаровувати очікуванням щастя, облагороджувати чарівністю посмішки, голосу, самої присутності, пахощами юності, невідомості й таємниці. Тому й любов, зображувана Паустовским, - звичайно ще не сама любов, а тільки її зародження, неї передчуття

Вона з’являється непомітно, раптово й назавжди, її боязке мерехтіння опромінює всі навколо особливим, небагато фантастичним, чудесним світлом («Сніг» і «Бриз», 1944, «Дощовий світанок», 1945). Тому й сама жінка, яку б видимість реальності не надавав їй автор згодом (порівн. Невська в «Колхіді», 1934),- завжди, хоч небагато, та «метелик з острова Борнео», невловиму принадність якої - невловиму, бути може, того, що вона позбавлена чітко обкресленої індивідуальності й побутової характеристики, - так добре відчув і запам’ятав Паустовский - гімназист і з такою добірністю й тактом намалював потім Паустовский - художник (див. главу «Вода з ріки Лімпопо» у першій книзі «Повести про життя»).

Pages: 1 2