Героїня роману Ф.М.Достоєвського «Злочин і покарання», дочка від першого шлюбу спившегося, що втратив місце чиновника, замучена докорами збожеволілої від убогості й сухоти мачухи, змушена піти на панель, щоб містити пияка батька і його сім’ю. «Це було «…» худеньке й бліде личко, досить неправильне, якесь востренькое, з востреньким маленьким носом і підборіддям. Її навіть не можна було назвати й хорошенькою, але зате блакитні очі її були такі ясні, і, коли пожвавлювалися вони, вираження особи її ставало таке добр і простодушне, що мимоволі залучало до неї».

Для Расколъникова ця жінка персоніфікує надію на порятунок від самітності: адже вона теж «переступила» абсолютну заповідь («не прелюбодействуй»), «умертвила» себе. Але С.М. не самотня. Вона принесла себе в жертву заради інших, а не заради себе. Жаль до близьких, смиренна віра в милосердя Бога ніколи не залишали її.

Вона читає Раскольникову євангельські рядки про відродження Христом Лазаря, сподіваючись на чудо й у своєму житті. «Недогарок уже давно погасав у кривому свічнику, тускло висвітлюючи в цій злидарській кімнаті вбивцю й блудницю, що дивно сошелись за читанням вічної книги». Саме їй, С.М., Розкольників зізнається в убивстві баби й Лизавети. Вона пропонує йому «страждання прийняти й надолужити себе їм», потім непомітно супроводжує до поліцейської контори, а після суду - у Сибір, де терпляче зносить його байдужість. Інші каторжники ставляться до неї з ніжністю й пещенням. Самовіддана любов С. відроджує, нарешті, серце Раскольникова, і перед ними відкривається «нове життя».

Поряд з образом С., Достоєвський почав ще ряд спроб створити «позитивно прекрасних» людей: князя X. («Некрапка Незванова»), Ростанева («Сіло З…»), князя Мишкіна («Ідіот»), старця Тихона («Біси»), Макара Довгорукого («Підліток»), старця Зосимові, Алешу Карамазова й ін., - надалі усе більше й більше зв’язуючи їх із церквою. Літ. см. до статті «Розкольників».