Фрідріх Шиллер (1759-1805) - «шляхетний адвокат людства» (В. Г. Бєлінський), друг і соратник Ґете, розділяв його гуманістичні переконання. Але у творчості Шиллера поруч із полум’яним захистом волі людини пролунало сумне визнання історичної непідготовленості й особистості, і суспільства до вільного існування. Контраст між прагненням людини до гармонійного самоздійснення, до вільних форм життя суспільства й фактично досягнутим станом, моральн, соціальним і політичним, становить основу трагічного в шиллеровских драмах. Як і «Фауст» Ґете, вони породжені своїм часом і вирішують його проблеми.

Час відгукнувся у творчості Шиллера гнівним тираноборчеством, жагучим поривом до волі. «Протест першого світанку, першого обурення» - так характеризував А.И.Герцен пафос його поезії. Гострий драматизм, напружена конфликтность революційної епохи знайшли в добутках Шиллера своє повне вираження. Недарма Герцен про саму французьку революцію 1789 р. сказав один раз, що це «величезна колосальна трагедія в шиллеровском роді».

Ґете цікавило реальне різноманіття людського життя й природи — Шиллера це не займало. Всі його помисли були зосереджені на долях людини й людства, на пошуках шляхів до волі. Художнє мислення Ґете було реалистично, і тому в його добутках поряд з філософською глибиною так багато безпосередньої життєвості. Шиллер же був більше схильний до узагальнення, ідеалізації, до відльоту думки від реальності в область філолофсько-поетичних абстракцій, отчого персонажі його драм нерідко перетворювалися в рупори ідей (хоча він умів створювати й справді живі, психологічно складні характери). «Моєму розуму властиве прагнення до символізації, — говорив він в одному з листів до Ґете. — звичайно там, де я хотів філософствувати, мене обганяв поет, а там, де я хотів бути поетом, — філософ».

Якщо в Шиллера і зустрічаються розмовно-побутові інтонації, те й вони сполучаються з риторикою, з урочистою піднесеністю. У конкретних подіях і долях Шиллер шукав всесвітньо-історичні закономірності й загальний моральний зміст, він вимірював історичні події й людські вчинки мірою волі й людяності. Він кликав людей до дружби, любові, братньому єднанню. «Обійміться, мільйони!» - призивав він у гімні «На радість», слова якого Бетховен поклав в основу фіналу дев’ятої симфонії, а Чайковський - «Кантати для соло, хору й оркестру».

Всі численні й різнорідні добутки Шиллера - ліричні, драматичні, праці по історії, статті по естетиці - перейняті єдиним ідейним устремлінням. Шиллер розкриває у своїй творчості величезні духовні можливості людини, його волелюбність, гуманність, силу думки й волі, здатність на самовідданість і героїзм. У той же час він оголює протиріччя між ідеалом волі й реальним положенням речей, показує дисгармоничность дійсності, виявляє конфликтность відносин між особистістю й суспільством.

Досвід Французької революції допоміг Шиллеру зрозуміти, що волю завоювати не просто, — існують закономірності історичного розвитку, переступити через які людина не вільна. На зміну феодальному ладу прийшли буржуазні порядки. Воля, рівність і братерство, які так упевнено обіцяли просвітителі, виявилися поки ілюзією. Але поет ніколи не поступався своїми високими ідеями й затверджував їх кожним рядком, що виходив з-під його пера.

Син полкового лікаря і онук ремісника, Шиллер належав до числа безправних підданих одного з багатьох карликових держав тодішньої Німеччини - герцогства Вюртембергского. Деспотизм він пізнав на собі ще в юні роки, коли всупереч своєму бажанню, але за наказом герцога став навчатися у військовому навчальному закладі, претензійно названому «академією», але скоріше схожому на казарму.

«На тиранів!» - так говорить один з епіграфів, яким Шиллер супроводили свою першу юнацьку драму «Розбійники», виконану обурення проти хижацтва й сваволі влада імущих. Іншим епіграфом служать слова Гіппократа: «Чого не зціляє ліки, зціляє залізо, чого не зціляє залізо, зціляє вогонь».