Мефистофель вертається до Фауста - випробування й спокуси відновляються. Ф. не залучає ні багатство, ні влада, ні слава, він жадає діяльності, і діяльності корисної. Імператор надає Ф. ділянку землі на морському березі, щоб цю землю благоустроїти. Мефистофель лагодить своєму підопічному всілякі препятстяая, робить його винуватцем загибелі двох старих, Филемона й Бавкиди. Ф. проте повний спраги діяльності, він уважає, що нарешті знайшов свій ідеал у щоденній праці. Знову постарілий, осліпл і слабкий, він щасливий і вимовляє ту саму заборонну для нього й очікувану Мефистофелем фразу: «Я вищу мить зараз переживаю». Ф. при смерті, підручні Мефистофеля копають могилу, а сам диявол збирається віднести душу Ф. у пекло, але зазнає невдачі. Вища небесна влада прощає Ф., і його душу підноситься на небо: «Собраньем парфумів оточений, не знає новачок того, що ангельські легіони в ньому бачать брата свого». Друга частина закінчується поразкою диявола й виправданням Ф.

Література про трагедії Ґете, про образ Ф. неосяжна. Феномен Ф. тлумачили й з філософських, і з эстетических, і з містичних позицій, намагалися приписати йому політичний аллюзионний зміст. Особливо гостру поле мику викликала друга частина: історія Ф. у сполученні з міфологічними персонажами. Висловлювалися справедливі сумніви в її сценічності. Дійсно, на сцені часто ставиться перша частина, особливо в XIX столітті. Перший досвід постановки був початий в 1819 році, коли перша частина була поставлена в замку Монбижу. Актор з Веймара, учень Ґете, Пий Олександр Вольф виступив у ролі Ф. Надалі увагу видатних акторів перемкнулося на образ Мефистофеля, виключення становить Олександр Моисеи, що зіграв Ф. у постановці М.Рейнхардта (1910).

Герой філософської драми К.Д.Граббе «Дон Жуан і Фауст» (1829). У п’єсі Ф. виступає суперником Дон Жуана в любові до донни Ганні, припускаючи, що жінку можна скорити неабияким розумом і гостротою думки. Образ подібний з гетевским і в той же час відрізняється від нього. Ф. Граббе - романтик, він заперечує утопічні ідеї колективізму, уважаючи, що тільки думка, поле фантазії здатні принести щастя й задоволення. Головне для цього Ф. - прагнення стати надлюдиною: «До чого бути людиною, якщо ти позбавлений прагнення бути надлюдиною?» Колізія підписання договору цьому Ф. не потрібна, він усвідомить, що його непомірні бажання, презирство до людей отрешают його від усього людського й він запроданий Сатані споконвічно. Його любов до донни Ганні - відступ від мети, якоюсь мірою зрада собі. Шукач істини, шанувальник високого розуму, слуга духу не повинен любити. Цей мотив Граббе буде використаний згодом Т.Манном в образі Адріана Леверкюна. Донна Ганна дістається Дон Жуану, а Ф., знаючи свою долю, сам шукає зустрічі із Сатаною. У фіналі Сатана душить Ф., тому що він виявився недостоин участи обранця, його доля - пекельні борошна: герой не змогла зробити остаточний вибір між Богом і дияволом

Образ Фауста залишив помітний слід у добутках російських письменників XIX-XX століть. Першим до нього звернувся А.С.Пушкін. В 1825 р. він пише «Сцену з Фауста» і записує «Начерки до задуму про Фауста» (Жирмунський називає їхніми начерками до «Пекельної поеми»), які, втім, так і не були зведені воєдино. «Сцену з Фауста» Пушкін переслав Ґете, і той подарував йому перо, яким писав «Фауста». Однак пушкінська концепція Ф. була відмінна від гетевской ( щознайшла потім відбиття в перекладах Веневітінова, Тютчева, Аксакова) - його Ф. у сутності навіть не шукає позамежного знання, не поринає в містичне споглядання, він скоріше нудьгуючий вільнодумець у традиціях скептичного вольтер’янства XVIII в.

Його основний мотив: «Мені нудно, біс». Образ Ф. Пушкіна перегукується з «байронічними» героями молодого Пушкіна (сам Пушкін уважав «Манфре-да» Байрона наслідуванням «Фаустові» Ґете) і навіть із його Онєгіним (Жирмунський). В «Начерках» Ф. спускається з Мефистофелем у пекло (дантовский мотив), і той представляє його бісам: «От доктор Фауст, наш приятель» (порівн. «Онєгін, добрий мій приятель»). Фаустовские мотиви намечаются в Пушкіна в плані драми «Панесса Іоанна». Дочка бідного ремісника одержима «пристрастю до знання» (1а passion du savoir), через яку вона стає жертвою спокусника, «демона знання» (1е demon du savoir). Пушкіна, видимо, сам помітив подібність із Ф. і відклав цей задум: «Якщо це буде драма, то вона буде занадто нагадувати «Фауста»». Петро Анненков висловлював думку, що, за задумом Пушкіна, дитина, породжена Иоанной, і повинен був стати «майбутнім Фаустом». Ще одне згадування про Ф. у Пушкіна втримується у французькій програмі до «Сцен з лицарських часів» (1835) - тут Ф. ототожнюється з Бертольдом Шварцем, винахідником пороху й друкарства

У сатиричному вірші «Бенкет Асмодея» (1830-1831) Ф., що сидить у пеклі «по ліву руку» від Мефистофеля (по праву Павло I), нагадує скоріше персонажа німецьких лялькових комедій про Ф., композиція вірша співвідноситься з одним з начерків Лес-синга, де чорти теж улаштовують змагання, хто більше нашкодить людям. В «Демоні» Лермонтова фаустовские мотиви проглядаються й в образі Тамари, і в образі Демона. Тамара - це Ф. і Гретхен в одній особі, її загибель і порятунок прямо співвідносяться з історією гетевской Маргарити й зі сценою порятунку душі Ф. Демон - це й Ф., і Мефистофель, але Ф. скоріше з пушкінської «Сцени…».

Ф.И.Тютчев зробив кілька перекладів з гетевского «Фауста». Але найбільше яскраво мотив Ф. пролунав у його власних віршах: «Усе відняв у мене Бог, що стратить,», «Природа - сфінкс…», «Не знаю я, торкнеться ль благодать…». Ф. у них - сам поет, що вопрошает небо про порятунок. А.А.Фет у вірші «Добро й зло» (1884) піднімає фаустовскую проблему вибору й пізнання людини

У поезії XX в. образ Ф. знаходить своє відбиття насамперед у творчості символістів. У драмі А.А.Блоку «Пісня долі» (1908 - 1919) два Ф. - Герман і Фаїна, у кожного з них свій «Мефистофель», обоє попадають в «пекло міста», і їхньої душі може врятувати тільки любов. Блок бачить у темі Ф. загальпоетичну проблему, поезія, на його думку, це спуск у пекло, а поет прагне потрапити в «лілові мири». Фаустовские мотиви дуже сильні й у поезії К.Бальмонта, що критично ставився до цього образа: «Тип Ф., так само як тип Дон Жуана й так само як тип Прометея, зложилися, кожний, під чорною зіркою, і представники цих трьох типів неминуче повинні прийти до тому самому фатального кінця». Душу Ф., уважав Бальмонт, «отруєний навіки й для нього немає порятунку». Він дуже негативно оцінював «Фауста» Ґете, уважаючи, що той на відміну від Марло й Ленау «знищив фатальний характер зустрічі між людською душею .і духом зла», у результаті чого Ф. і Мефистофель стали «добрими товаришами на кепські справи». С.Соловйов уважав «Фауста» Ґете «апофеозом чаклуна й убивці» і протиставляв йому «Фауста» И.С.Тургенєва (у ньому письменник зобразив, як читання гетевского «Фауста» приводить до швидкої загибелі молоду жінку).

Символістську традицію поета, ліричний герой якого несе на собі печатка образа Ф., продовжили В.В.Маяковський, С.А.Есении й Н.А.Заболоцкий. Ф. Маяковського по суті близький Ф. Ґете - та ж пильна увага до слова, те ж нестримно жагуче прагнення до любові, спочатку до жінки («Хмара в штанах», 1914-1915; «Хребет^-хребет-флейта-хребет», 1915; «Людина», 1916-1917), а потім і до всього людства, готовність перетворитися заради цього навіть в «чаплю», « щорозкручує й закручує шию» («V Інтернаціонал»). Такий же мотив виявиться й у Заболоцкого в поемі «Божевільний вовк» (1931), герой якої, «інтелігентний» вовк, вірячи в могутність «звіриного розуму» і бажаючи «споглядати зірки», просить відьму вивернути йому шию на верстаті. Сам Заболоцкий називав цю поему «своїм «Фаустом»».

Майже бальмонтовское відчуття образа Ф. властиво ліричному героєві Сергія Єсеніна, душу якого як би «отруєна навіки» тим, що колись він «на ці ікони плював», і зрештою відбувається «фатальна зустріч» з «Мефистофелем» - Чорною людиною (поема «Чорна людина», 1925), що насміхається над поетом, над його життям і поезією, немов чорт, що прийшов за Фаустом після закінчення строку договору. Поет кидає в нього тростиною, але перед ним «лише розбите дзеркало».

Pages: 1 2