Друга половина ХІХ ст. – період дальшого поступу української культури, літератури, розвитку плідних традицій попередніх етапів та визрівання нових художніх якостей.

Підпорядковуючися загальним закономірностям саморозвитку художніх систем, українська література мала й специфічні національні особливості, що вирізняли її з-поміж інших літератур світу. Ця особливість полягала в постійному тісному зв’язку літератури з національно-визвольним, гуманістичним рухом, у якому вона міцніла й набувала снаги.

На літературному процесі відчутно відбивалася політична роз’єднаність нації, що й далі перебувала в складі Російської та Австро-Угорської імперії, в яких неоднаковими були не лише загальні рівні економічного й культурного розвитку, а й урядова політика стосовно національних культур. Це позначалося на характері та інтенсивності національного самоусвідомлення українського народу, самовизначення й самоорганізації його інтелігенції. За всієї своєрідності суспільно-політичного й культурно-освітнього життя на східно - й західноукраїнських землях спільним було розгортання боротьби проти політичного й національного гніту та за розв’язання гострих соціальних суперечностей.

Від 60-х років в Україні набув значного поширення народницький рух. Групи «Землі і волі», а згодом «Народної волі» й «Чорного переділу» діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах. Учасники народницького гуртка «Київська комуна» (1873-1874) вели пропаганду серед селян і робітників.

Спочатку дещо романтичний, позбавлений виразного політичного забарвлення, і в основі своїй культурно-освітній громадівський рух дістав узагальнену назву українофільства. Під цією назвою він стає об’єктом провокаційної критики реакційної російської та польської преси, причіпок і переслідувань офіційних властей, тим паче, що в українофільстві дедалі більше почали виявлятися радикальні орієнтації, які кваліфікувалися шовіністичною пресою й урядовими колами як тенденції політичного сепаратизму.

Нові соціально-економічні обставини, розвиток визвольного руху створили сприятливіші умови для розвитку суспільної думки, зокрема науки, мистецтва, літератури, які в другій половині ХІХ ст. становили органічно пов’язані між собою важливі частини єдиної національної культури державно й політично роз’єднаного українського народу. Однак цензурні заборони та урядові переслідування, що тоді особливо посилилися, численні репресивні акції шовіністичних сил у царській Росії ускладнювали й гальмували, деформували й переривали процес розвитку української культури, виключаючи з літературного процесу ряд визначних для свого часу творів.

Емський указ 1876 р. разом із низкою додаткових цензурних розпоряджень 1880-1900 років по-своєму завершував розпочату ще Петром І політику денаціоналізації української суспільності й культури. У саму основу національної культури були спрямовані заборони українських книжок для дітей без національного чуття й усвідомлення власного національного коріння. Заборонялося вживання слів «Запорозька Січ», «козак», «воля» й навіть «Україна».

Широкого загальноєвропейського розголосу набула доповідь М. Драгоманова для літературного конгресу в Парижі (1878), видана окремою брошурою «Українська література, проскрибована російським урядом» - як протест проти небачених у цивілізованому світі переслідувань літератури великого народу та перша патріотична спроба популяризації у світі її здобутків.

У добі формування національних культур особливого значення набуває активне засвоєння життєздатних культурних традицій, їх трансформація й розвиток відповідно до вимог часу й нових потреб суспільства. Саме тому в цей період йшло активне нагромадження матеріалів з історії суспільного, громадсько-культурного життя українського народу, осмислення розвитку мови й народної творчості, літератури. Значна заслуга в цьому, а також у розвитку природних наук, належала вченим, які гуртувалися навколо Київського, Харківського, Одеського, Львівського університетів, Київської духовної академії, Колегії Павла Галагана та спеціальних культурно-освітніх і наукових товариств, зокрема Південно-Західного відділення географічного товариства.

Цього часу написано низку політичних пісень, що сприяли дальшому піднесенню національної свідомості. Особливе значення мала пісня П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (музика Мих. Вербицького), яка відразу стала визнаним гімном національного руху, організацій та партій, а згодом – і державним гімном.

Велика роль у пропаганді українського мистецтва належала театру. За усталеною традицією спектаклі за п’єсами українських драматургів широко включали народні пісні, танці, звичаї та обряди. Взагалі означений період є часом фактичного народження того класичного театру, який зусиллями своїх найвидатніших представників М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької, С. Крушельницької, І. Алчевського вийшов далеко за межі своєї країни.

За умов постійних урядових обмежень сфер функціонування українського друкованого слова література вимущено брала на себе додаткові функції філософських наук, права, а її безпосередній зв’язок із суспільним життям і визвольною боротьбою потребував й особливого типу письменника, для якого виступ у різних сферах культури стає формою гормадської діяльності.

Самі історичні обставини зумовили небувалий раніше в українській літературі приплив талантів, появу цілої плеяди яскравих творчих індивідуальностей – І. Франка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, яким виявилися до снаги високі мистецькі завдання не тільки в розширенні змістово-тематичних обріїв, а й в оновленні всієї образно-стильової системи літератури. Багатство та різнобічність тематичних, стильових, художньо-зображальних пошуків є однією з найприкметніших особливостей української літератури другої половини ХІХ ст. Вперше в своїй історії українська література почала розвиватися як цілісний художній комплекс, де представлено всі головні види й жанри зрілої літератури – від поезії, прози й драматургії до літературно-художньої критики, естетики й публіцистики. Цей процес стає характерним для всіх українських земель.

У процесі органічного розвитку літератури того періоду провідним художнім напрямом стає реалізм. У його межах можна було б виокремити такі тематично-стильові течії, як соціально-побутова (Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Кропивницький) зі специфічним різновидом народної теми (О. Кониський, Б. Грінченко, Олена Пчілка та ін.); соціально-психологічна, започаткована творчістю Марка Вовчка, А. Свидницького (Панас Мирний, І. Франко та ін.); соціально-філософська, представлена І. Франком, М. Павликом, В. Самійленком, П. Грабовським.

В умовах постійного розширення сфер духовної обсервації соціально-пізнавальні, морально-виховні й естетичні функції літератури реалізуються залежно від індивідуальних особливостей письменників. Однією з характерних ознак реалістичного напряму є його стильова поліваріантність, що й зумовило подальше виокремлення індивідуальних стилів і в українському письменстві.

В українській літературі другої половини ХІХ ст. постають нові теми й нова проблематика, які відбивали суттєві зміни в суспільному й духовному житті народу, - зображення пореформеного «лиха сьогочасного», соціального розшарування на селі, зубожіння й пролетаризації селянства, наростання нових хвиль соціального протесту, для якого, на відміну від раніших стихійних селянських бунтів, характерна диференціація соціальних типів – від безземельного селянина до сільського глитая, від пролетаря до заводчика-фабриканта. Серед новаторських творів на робітничу тематику особливої уваги заслуговує етапний роман І. Франка «Борислав сміється», де вперше в світовій літературі картини свідомої боротьби пролетарів проти жорстокого визиску зображені у світлі нових суспільних ідеалів.