Драматична і театральна творчість українській літературі | Довідник школяра – кращі шкільні уроки по всім предметам

Драматична і театральна творчість українській літературі

На XVII ст. припадає утвердження в українській літературі драматичних жанрів, розвиток яких нерозривно повязаний із життям тодішніх шкіл и. Драматичні твори писалися з освітньою і виховною метою. Авторами, як правило, були викладачі поетики, виконавцями — учні, глядачами — всі члени шкільної корпорації, а також гості з числа представників місцевої влади, батьків, меценатів, поважаних городян та ін. У шкільних поетиках викладали основи теорії драматичних жанрів. Вистави влаштовувались і поза школами, «на чистому повітрі», під час рекреацій, а також ярмарків, перед ширшою і різноманітнішою аудиторією.

Драматична і театральна творчість культивувалася в католицьких — єзуїтських і піарських — школах, серед учнів і викладачів яких було чимало місцевих жителів. Вони вносили у пєси польського шкільного театру локальні риси; в ці пєси і спектаклі включалися фрагменти українською чи білоруською мовою. Польська шкільно-театральна практика впливала на формування драматичної театральної творчості в православних українських і білоруських школах.

Українська драматургія в XVII ст. представлена творами різних жанрових форм. Початки драми можна вбачати вже у декламаційних композиціях панегіричного і празничного змісту — однієї з основних форм функціонування тодішньої поезії. Отже, до драматичної творчості слід відносити і «Просфониму» (Львів, 1591), і «Вірші» на смерть Петра Конашевича-Сагайдачного (К., 1622), і «ЕвхаристирЧон» (К-, 1632). Ближчою до власне драматичних жанрів формою є діалоги, в яких дійові особи не просто декламують свої віршові партії, а репрезентують певних персонажів і від їхнього імені виголошують репліки, повязані між собою сюжетно. Між персонажами діалогів бачимо героїв християнської, історії, а також алегоричні постаті. До цього різновиду4 драматичних творів належать «Вірші із трагедії «Христос пасхон» Андрія Скульського (Львів, 1630) і «Розмишляння про муку Христа» Іоаникія Волковича (Львів, 1631).

Власне драма у XVII ст. розвивається в жанрових формах містерії (пєс на різдвяні й великодні сюжети) і міракля (пєс на сюжети із життя святих).

Жанр містерії репрезентують пєси «Слово про збурення пекла» (середина чи друга половина XVII ст.) ,5, «Дійствіє на страсті Христові» (80-ті роки XVII ст.), «Царство натури людської» (1698). Найцікавіша з них — перша. Вона — яскравий зразок «народного барокко». В ній розробляється сюжет із апокрифічного «Никодимового євангелія» про те, як Христос розоряє пекло і звільняє душі праотців. Місце дії має вигляд середньовічного замку. Персонажі пєси — Ад, Люцифер, Соломон Премудрий, Христос, Богородиця, Іоанн Хреститель та ін.— наділені деякими індивідуальними і локальними рисами, виявляють «заземлені» людські емоції. І в окресленні місця дії, і в окресленні дійових осіб, а також в мові і вірші проступають народні елементи.

Драматична творчість протягом усієї доби барокко в історії української літератури реалізується у «високому» і «середньому» стильовому регістрі. Однак у ході вистави «високий» стильовий полюс має «низьку» противагу у вигляді так званих інтермедій, чи інтерлюдій,— невеликих пєсок або фрагментів на анекдотичні сюжети із простонародного життя. В цьому проявляється характерна для барокко тенденція до антитетичного зіткнення «високого» і «низького».

Найранішими із відомих на сьогодні українських інтермедій є дві інтермедії до польськомовної драми львівського письменника Якуба Гаватовича про смерть Іоанна Хрестителя, виставленої і надрукованої 1619 р. Перша з них драматизує одне з оповідань про Уленшпігеля: крутій-бідняк пошиває в дурні недалекого хазяйновитого селянина; друга — розробляє сюжет з «Римських історій», згодом обіграний Степаном Руданським у гуморесці «Найкращий сон». Обидва сюжети здавна популярні як у фольклорних, так і в літературних версіях. В українських інтермедіях їм надано локального колориту в окресленні дійових осіб, у їхній поведінці й мові, в подробицях обстановки.

Інтермедіям властиві напруженість ситуацій, динамічність дії, жвавість і дотепність діалогу, натуралістичність описів, антитетичність ситуацій, реакцій і деталей обстановки, контрастність слів і виразів, підхоплених із живої розмовної стихії. Персонажі інтермедій — маски визначених соціально-психологічних типів — хазяйновитого селянина, крутія, шляхтича, козака тощо. Вони споріднені з персонажами побутової повісті і новели-фацеції.

Політичні умови XVI—XVII ст. не сприяли розвитку оповідної літератури житійного змісту. Не канонізувалися нові місцеві святі, не укладалися, лише за кількома винятками, нові житія. На місце в сонмі святих явно претендують активний насаджувач аскетизму в середовищі православного українського чернецтва, засновник Скиту Манявського Йов Княги-ницький і засновник Почаївської лаври Йов Залізо. Відповідно створюються про них житійні повісті. Протягом XVII ст. українські книжники пристосовують житійну спадщину XI—XVI ст. до нових ідейних і стильових потреб. У своїй роботі вони спираються на досягнення російських агіографів XV—XVII ст., а також засвоюють досвід західноєвропейських і польських середньовічних і бароккових агіографів, зокрема Петра Скарги.

Перекладаються і переписуються житія таких популярних святих, як Олексій чоловік божий, Георгій Побідоносець, Антоній Єгипетський, Афа-насій Александрійський, Варвара Великомучениця, Марія Магдалина та ін. Ці житія справили помітний вплив й на інші жанри літератури XVII— XVIII ст. (проповіді, вірші, драми, повісті).

Творчість українських агіографів пожвавлюється в часи митрополит-ства Петра Могили (1632—1647), котрий підпорядковує її полемічним цілям. З його благословення Сильвеотр Косів видає «Патерикон» (К., 1635) — польськомовну переробку «Києво-Печерського патерика». Невдовзі «Патерикон» перекладається українською книжною мовою. Триває і безпосереднє використання легенд «Києво-Печерського патерика», виникають його слов яноруські й українські обробки,6.

Протягом XVII ст. продовжується записування легенд про чудеса святих, церков, ікон і різних християнських реліквій. Створюється специфічна література коротких оповідань, які дають здебільшого тільки сухий запис «факту». Поряд з матеріалом, позиченим із чужоземних джерел, чимало місця в збірниках таких оповідань відведено і місцевому матеріалу, зокрема фольклорного походження. У багатьох із цих легенд звучать злободенні — соціальні і політичні — мотиви.

Письменники XVII ст. перевтілюють давній сюжетний матеріал у нові форми. Зявляються переробки давніх княжих житій. Серед них виділяються житія Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, трансформовані у своєрідні історико-белетристичні повісті,7.

Ідея Петра Могили про створення українського корпусу християнської агіографії здійснюється в чотиритомній «Книзі житій святих» Димитрія Туптала (К., 1689—1705). Сюжети для своїх агіографічних повістей Ди-митрій черпав, крім Біблії і творінь отців церкви, із багатьох словянських (у тому числі російських і польських), грецьких і латинських джерел. Але запозичене він перекомпоновував по-своєму, накладаючи на нього виразний відбиток власної творчої індивідуальності. Димитрій опрацьовував житія не стільки як історик церкви, скільки як мораліст і белетрист — для нього найбільше важили повчальність і цікавість розроблюваних сюжетів.

Засвоєння нової манери викладу житій було пристосуванням для потреб агіографії засобів стилю барокко. Новій агіографічній манері притаманні не тільки прагнення переконати в правдивості того, про що розповідається, не тільки повчальність, а й чутливість, зворушливість оповіді. Факт для бароккових агіографів тільки привід для моралізації; звідси насиченість мо-ралізаційним змістом, але звідси ж і безліч загальних місць, нагромадження вишуканих і складних прикрас. А поряд з цим — потяг до «низьких», «простонародних», «розмовних» висловів

У XVII ст. українські письменники продовжують переказувати оповідні сюжети, які розвинулися на західноєвропейському грунті в середні віки і в епоху Відродження,8.

Великою популярністю серед читачів користувалися легендарні повісті Оповідачів цих повістей цікавили морально-етичні проблеми, найчастіше ті, які корінилися в християнській релігійній свідомості, іноді дуже земні і майже завжди вагомі в людському житті: неминучість смерті («Повість про лицаря і смерть»); безглуздість і марність людської гордині та рівність усіх перед богом («Повість про гордого царя»); торжество доброчесності над зловмисністю («Повість про богобоязливого молодика»); вірність даному слову «Повість про царя Сонхоса») і т. п.

Pages: 1 2

Збережи - » Драматична і театральна творчість українській літературі . З'явився готовий твір.

Драматична і театральна творчість українській літературі





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.