Дмитро Андрійович Фурманів (1891 —1926), син трактирника, власника чайної, із заштатного міста Середи (нині місто Фурманів Іванівської області), студент-філолог Московського університету в 1914—1915 роках, брат милосердя (санітар) на фронтах першої світової війни, і сам був натурою шукаючої, мрійливої, готової, як говорять, обміняти корінь на крила, на мрії

Йому нелегко було визначитися в подіях революції, коли валив старий уклад, зникала колишня законопослушность народу. У принципі він був радий цьому, як тоді говорили, «пробудженню народу», але радий трохи теоретично, не представляючи, що несе із собою «російський бунт». В 1915 році, потрапивши в Київ, де в 1911 році був убитий прем’єр-реформатор П. А. Столипин, Фурманів задумався про шляхи відновлення Росії: «Бачив пам’ятник П. А. Столипину. Коштує він на весь зріст - із сувоєм у правій руці. А збоку напису. Одну я запам’ятав: «Вам потрібні великі перевороти, а нам потрібна велика Росія»,- гарна, але безглузда фраза, тому що велику Росію можуть створити лише великі перевороти, а для великих переворотів, у свою чергу, потрібні й великі люди».

Людина з таким умонастроєм не може триматися золотої середини, по-молчалински сподіватися на помірність і акуратність. Особливо - у роки революції. І молодий Фурманів до 1919 року в Іваново-Вознесенську пережив захоплення анархізмом, був революціонером-«максималістом». Чи чутні в нинішніх дискусіях аргументи Чапаєва?

Остання обставина змушує дещо згадати. У повісті А. Платонова «Котлован» є сцена, що побічно зачіпає «феномен Чапаєва» як народного героя. Дівчинка Настя, імітуючи правовірність, свою політичну «зрілість», заявила один раз будівельникам котловану: «- А я знаю, хто головний

• — Хто ж? - прислухався Сафронов.
• — Головний — Ленін, а другий — Будьонний…»

Зараз це заява смешновато, в 30-м року воно страшнувато, оскільки всі знали, хто є «Ленін сьогодні». Але справді - хто ж уцелел із селянських вождів, самородків першого заклику до початку 30-х років? На жаль, доля тисяч Чапаєвих, селянських «червоних генералів»-легендарного командарма Другий Кінної Пилипа Миронова, уже в січні 1918 року приведшего на Дон цілий полк із фронту й, що поставив його під прапори революції, начдива Бориса Думенко, багатьох ватажків партизанських загонів у Сибіру, що боролися з Колчаком,- найчастіше була трагічною. В атмосфері воєнного комунізму, грубейшего насильства над селянством, навіть середні, їхні коливання, здорові тривоги через тієї ж продразверстки вже в 1920-1921 роках легко було видати за свідому зраду, злочинну малодушність. Чапаєву, що загинув у бої, що не услишали несправедливого вироку ревтрибуналу, як почули його Ф. Миронов, Б. Думенко й ін., у відомому змісті «повезло». Фактично він да Семен Будьонний, офіційно звеличений, «устрашавший» вусами дітвору передвоєнного років, залишився в освітленому просторі історії

Роман Дм. Фурманова у тих умовах сприймався - та й зараз сприймається - як звісточка з легендарних часів. Можна бути вдячним Д. А. Фурманову, що він, довго думаючи, як йому дати Чапаєва - «з усією людським тельбухом» або як «фігуру фантастичну», ідеалізовану, схилився до першого. Кривавий психоз громадянської війни взагалі знає лише два результати: або кінцеве моральне отупіння, здичавіння, «мясничанье», при якому чуже життя копійка, або здача в полон якійсь утопічній ідеї, мрії про абстрактне райське майбутнє як виправданні поточного жертовного шляху. Перший шлях вів до анархічної безвідповідальності, до примирення зі злидарською подачкою у вигляді псевдосвободи зі стола революції. У відомій мері на цьому рівні розуміння волі затримався талановитий А. Веселий, автор роману «Росія, кров’ю вмита» (1924-1936), це «дике перо», «співак партизанської стихії». Подібною злидарською подачкою у вигляді псевдосвободи задовольнялися люди соціального дна, революційна чернь у поемі «Дванадцять» А. Блоку, вимагаючи дарового хліба й кривавих видовищ:

• Замикайте поверхи,
• Нині будуть грабежі
• Відмикайте льоху,
• Гуляє нині голота…

Інший шлях - високої ідеалізації, риторики, абстрагування від реальних жахів, «перегинів» - обрав молодий Андрій Платонов, тоді, в 1919 році, молодий поет і публіцист. У фурмановском «Чапаєві» все обстоит складніше. Комісар Федір Кличков не залишає без уваги жоден звук в арфі многозвучной чапаевской душі. Він, неухильно «блюдущий» Чапаєва, боїться, що герой-легенда дасть хід навичкам життя голоти. З якимось жахом, як безглузду ахінею, відкидає Кличков гордовите, нібито хвалькувате, визнання Чапаєва: «Знаєте, хто я? - запитав мене сьогодні Чапаєв, як сиділи в санях, і ока в нього заблищали наївно й таємниче.- Я народився від дочки казанського губернатора й артиста-цигана».

Ах, як порушує ця фантастична творчість чистоту анкети! Кличков відкидає цю «ахінею», як би вискубує в «орла» саме квітчасте перо. У принципі дуже жаль, що подібна гра життя, «непотрібне» нібито бешкетництво почуттів, що ріднять Чапаєва й з аматором гострих відчуттів Стенькой Разіним, з героями Вас. Шукшина й навіть… пісень В. Висоцького, мертвіли перед надто теоретичним поглядом вихователя

Для П. Б. Струве, ліберального публіциста, одного з авторів збірника «Із глибин» (1918), революції 1917 року - «національне банкрутство», пробудження «противокультурних і звірячих сил, що дрімали в народних масах». Для інших російських філософів події того років - це «перерва в історії», насильно затверджена влада утопії й спрощення, що приводять «до насильства над історією, до злих досвідів соціального знахарства й чаклунства».