Звернулася до постаті Т. Шевченка і М. Ласло-Куцюк у праці «Творчість Шевченка на тлі його доби» (2002). На думку дослідниці, самого поета, а тим більше його твори, слід розглядати, враховуючи «надзвичайну роль підсвідомості як мотивацію художньої творчості, як світлих, так і тіневих її сторін» [9, 279]. Вона схильна відносити особистість Шевченка до психологічного типу етико-сенсорного інтроверта, а метод психоаналізу їй знадобився саме тому, що «етико-сенсорні типи … живуть сучасністю, повнокровно і надзвичайно сильно на цю сучасність реагують; інтроверти ще більше за екстравертів, перероблюючи навколишнє в своїй уяві при допомозі підсвідомості» [9, 195]. Це чи не вперше у психоаналітичних дослідженнях ми бачимо відхід від фрейдівської ідеології і звернення до юнгівської концепції.

Глибоке й докладне вивчення творчої особистості на основі розрізнення психологічних типів згідно з юнгівською теорією зроблено в монографії українського літературознавця-психоаналітика М. Моклиці «Модернізм як структура: Філософія. Психологія. Поетика» (2002). Дослідниця, зокрема, зазначає: «Чотири типи психіки – чотири типи взаємин зі світом, чотири моделі світоустрою… саме в епоху модернізму були вербалізовані, в першу чергу завдяки мистецтву» [10, 237]. Саме вони, на думку М. Моклиці, «лягли в основу провідних мистецьких напрямів: у символізмі чітко проартикульо-

Вано психологію людини інтуїтивного типу, в експресіонізмі – емоційного, у футуризмі – сенсорного, у сюрреалізмі - розумового» [10, 237].

Ця конструктивна модель психіки творчої особистості приводить до уважного перепрочитання творів письменників з огляду на глибоко заховані і виявлені на рівні образної системи мови оці психічні домінанти. Тобто основним тут бачиться вже не фрейдів-ський, а юнгівський підхід. Зокрема, саме у праці М. Моклиці закладено перспективи до архетипного аналізу елементів художнього твору, що, на жаль, здебільшого ігнорується чи нівелюється у розглянутих психоаналітичних дослідженнях. Не є винятком і праці Н. Зборовської та О. Забужко.

Н. Зборовська, починаючи із «Феміністичних роздумів» (1999), увійшла в академічну літературознавчу науку спочатку теоретичною працею «Психоаналіз і літературознавство» (2003), а потому проектом психоісторії новітньої української літератури «Код української літератури» (2006). Це єдині у своєму роді в Україні видання з літературознавчого психоаналізу, а тому їх значення важко переоцінити. Щоправда, вони подекуди містять досить суперечливі зауваги та хибують на вибірковість висвітлення творчості українських письменників.

Зокрема, у праці «Психоаналіз і літературознавство» Н. Збо-ровська різко критикує фрейдівський метод дослідження художнього твору, хоча акцент поставлено власне на ньому. У дослідженні «Код української літератури» авторка намагається зрозуміти історію розвитку української літератури, яка, на її думку, як і «історія художнього пізнання розвивається хвилеподібно: то потужно заходить у морок несвідомого, то потужно виходить на світло свідомості» [7, 3], але завжди й неодмінно прив’язана до постатей великих письменників.

Майстри українського слова цікавлять також і О. Забужко, яка видала своєрідне дослідження-трилогію знакових для українського письменства постатей: І. Франка (праця «Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період», 1992), Т. Шевченка (розвідка «Шевченків міф України: спроба філософського аналізу», 1997) і Лесі Українки (розвідка «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», 2007). Зокрема, для авторки цілком очевидно, що ці видатні літератори є виразниками певної філософсько-

Світоглядної ідеї, які, щоправда, ніколи не абстрагувалися від «конкретики людського світопереживання» [5, 59]. І якщо у творчості І. Франка, на переконання О. Забужко, «філософська рефлексія над національною ідеєю природно тяжіла… до художньо-образних форм саморозгортання» [5, 56], у Т. Шевченка представлена вже як «унікальна форма синтезу філософської рефлексії з архетипами колективного несвідомого» [6, 135]. Однак докладного архетипного аналізу в О. Забужко не знаходимо, тож мікрообразний пласт знову залишився поза увагою. Врешті дослідниця приходить до висновку, що відбувається процес виродження української культури на сучасному етапі розвитку, який породжує «національну слабкість, колективне почуття беззахисности і загрожености національному існуванню» [4, 33]. О. Забужко вважає, що останнім виразником української лицарської культури європейського зразка була Леся Українка. Відтак уся подальша історія літератури бачиться їй позбавленою лицарського ідеалу. Можна сказати, що праці Забужко мають радше філософське, аніж суто психоаналітичне спрямування, хоча й містять окремі цікаві зауваги.

Отож, розглянувши розвідки українських психоаналітиків та їхню специфіку дослідження літературного твору, можемо говорити про потребу витворення нової концептуальної позиції. Майже всі вони користуються фрейдівською методикою таких досліджень, причому використовують її занадто однобоко (тільки заради виявлення сексуальних інфантильних проявів авторської особистості). Натомість теорія гострослів’я З. Фрейда взагалі до уваги не береться, тобто мікрообразний рівень художнього тексту чомусь (абсолютно невиправдано, на наш погляд!) залишився поза увагою дослідників. Проте не варто забувати, що саме на мікрообразах наголошував не лише З. Фрейд, який першим звернувся до омовок, описок, символів сновидінь. На цьому акцентував свою увагу й К.-Г. Юнг.

Юнгівська ж доктрина, яка, власне, найбільше звертається до образного пласту, представлена в літературознавстві лише поодинокими розвідками (зокрема, маємо на увазі дослідження М. Ласло-Куцюк, М. Моклиці, частково Г. Грабовича, Л. Плюща та ін.). Архетипний аналіз, який сьогодні часто помилково ототожнюють із міфоаналізом, узагалі рідкість.

Насправді психоаналіз дає надзвичайно широкий спектр можливостей до застосування у вивченні не лише особистості письменника, а й художнього тексту. Назріла потреба переосмислити здобутки психоаналізу й окреслити нові перспективні напрями психоаналітичного підходу в літературознавчих дослідженнях, що ми і намагаємося зробити.

© Бідюк О., 2008

Література

1. Гаєвський С. Фрайдизм у літературознавстві // История психоанализа в Украине.– Х., 1996.– С. 260-268.

2. Грабович Г. До історії української літератури: Дослідження, есеї, полеміка.– К., 2003.– 631 c.

3. Грабович Г. Поет як міфотворець. Семантика символів у творчості Т. Шевченка.– К., 1998.– 206 с.

4. Забужко О. Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій.– К., 2007.– 640 с.

5. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період.– К., 1993.– 126 с.

6. Забужко О. Шевченків міф України: спроба філософського аналізу.– К., 2001.– 160 с.

7. Зборовська Н. Код української літератури: Проект психоісторії новітньої української літератури.– К., 2006.– 504 с.

8. Зборовська Н. Психоаналіз і літературознавство.– К., 2003.– 392 с.

9. Ласло-Куцюк М. Творчість Шевченка на тлі його доби.– Бухарест, 2002.– 348 с.

10. Моклиця М. Модернізм як структура: Філософія. Психологія. Поетика.– Луцьк, 2002.– 390 с.

11. Павличко С. Теорія літератури.– К., 2002.– 679 с.

12. Плющ Л. Екзод Тараса Шевченка: навколо «Москалевої криниці»: Дванадцять статтів.– К., 2001.– 384 с.

Pages: 1 2

Збережи - » Дискурс психоаналізу в сучасному українському літературознавстві . З'явився готовий твір.