Після селянської реформи 1861 року, коли в російських селах почалися хвилювання, викликані грабіжницьким характером реформи, одержала ходіння прокламація “До панських селян”. Її авторство влади вирішили приписати Чернишевському. Однак не так-те просто було розправитися зі знаменитим літературним критиком, статті якого пропускалися царською цензурою й широко друкувалися в “Сучаснику” і “Вітчизняних записках”. Усім було відомо про його революційні симпатії, про близькість із Герценом і іншими великими революціонерами, однак ця сторона діяльності Чернишевського була ретельно закон-спирирована. Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 На очах була лише його літературна діяльність. З разючою й сміливою спритністю Чернишевський умів ви-позначатися у своїх статтях “між рядків”. Коли в друкувалися в “Сучаснику” статтях про Гарібальді й у коментарях до ита-льянским подій він з дивною завзятістю чи ледве не в кожній фразі повторював: “в Італії”, “я говорю про Італію”, навіть самий безглуздий читач зрештою починав розуміти, що мова йшла про Росію й про поточні політичні події. Проте формально причепитися було ні до чого. 7 липня 1862 року влади, опасавшиеся відкритого повстання, заарештували Чернишевського й кинули його в Петропавловскую кре-пость. Формальним приводом послужив лист Герцена, у якому говорилося про те, що він разом із Чернишевським збирається печа-тать “Дзвін” за кордоном, оскільки в Росії журнал був за-прещен. Але цього було мало, необхідно було пред’явити Чернишевському більше вагоме обвинувачення. Але в чому? І влади пішли на пряму підробку. Відставний уланський корнет В. К. Костомаров, раз-жалуваний у рядові за таємне друкування “обурливих изда-ний”, людина із психічними відхиленнями й бездарним поетом-гра-фоман, щоб уникнути покарання, погодився співробітничати з III відділенням. Підробивши почерк Чернишевського, Костомаров написав записку, нібито від Чернишевського, із проханням змінити одне слово в прокламації. Крім того, Костомаров сфабрикував ще лист, у якому нібито втримувалися незаперечні доказа-тельства прямої участі Чернишевського в революційної дея-тельности. На підставі цих фальшивих доказів на початку 1864 року сенат виніс Чернишевському вирок 14 років каторги й вічне поселення в Сибіру. Олександр II затвердив вирок, скоротивши строк перебування на каторзі на 7 років, однак фактично Чорні-Шевский провів у висновку більше 18 років. При арешті Чернишевського були конфісковані всі його записи, у тому числі щоденник. Самі “небезпечні” замітки були зашифровані (досить примітивним способом), однак у цілому щоденникові за-писи носили досить безладний характер, до того ж їхня мова й стиль робила досить сумбурне враження. Коли Чорні-Шевскому, що рішуче відкинув фальшивку Костомарова, сталі висувати обвинувачення вже на підставі щоденникових запі-цей, він придумав сміливий і цікавий хід: він вирішив видати днев-никнув за чернетку літературного твору, а всі свої рассужде-ния за вимисел белетриста. Більше того, існує думка (люто оспаривавшееся офіційним радянським літературознавці-нием), що Чернишевський став писати “Що робити?” лише для того, щоб виправдати зміст свого “крамольного” щоденника, що він у такий спосіб перетворював у чернетку роману. Навряд чи причина його написання тільки в цьому, однак ця версія проливає світло на загадку роману, явно погано продуманого й написаного в поспіху. Дійсно, тон оповідання те стає небреж-ным і розв’язним, то воно здобуває надумані, фантастичні риси. У радянському літературознавстві було прийнято затверджувати, що царська цензура просто “прогледіла” революційний ха-рактер добутку й тому допустила його до печатки. Але є й інша точка зору: цензори прекрасно бачили, що все в цьому нібито “любовному” романі шито білими нитками, однак, прини-травня в увагу повна відсутність яких-небудь художніх вартостей рукопису (про це на перших сторінках заявляє й сам автор), вони сподівалися, що прославлений публіцист і революцио-нер скомпрометує себе в очах освіченої громадськості настільки бездарним виробом. Але вийшло всі навпаки! І справа отут не в літературних даруваннях автора, але в тім, що він своєю книгою зумів зачепити за живе не одне покоління молодих людей, які глузували з міркувань про Прекрасний і саму бездоганну форму воліли “корисне” зміст. Вони нехтували “ біс-корисне” мистецтво, зате схилялися перед точними науками й природознавством, вони отшатывались від релігії, але з релігійним зап