Я дуже люблю читати оповідання Джека Лондона. Їхні герої такі різні й у той же час чимсь схожі на самого автора - неспокійного й азартного, мужнього й постійно чогось шукаючого.

Д. Лондон не занадто церемониться зі своїми героями. Він постійно піддає їхній перевірці на міцність, силу, віру, обравши для цього простий і безкомпромісний шлях - залишити героя наодинці із самим собою в ситуації постійного вибору. Сувора природа Крайньої Півночі лише сприяє оголенню щирих людських почуттів, думок і намірів. Отут уже не до самообману, адже часто мова йде про власне життя. І читач волею-неволею починає погоджуватися або заперечувати проти дій героя, міркувати, шукати вихід. А як би я надійшов? А що потрібно було зробити? От які питання часто виникають у мене, коли я тримаю перед собою розкриту книгу з оповіданнями Джека Лондона.

Автор і його герої на яскравих, живих, незабутніх прикладах учать нас чесності (не тільки перед іншими, але насамперед, перед собою). Вони затверджують, що висока моральність і мораль, віра й жертовність допомагають людям вижити навіть там, де ламаються груба сила й самовпевнена хоробрість. Хоча, у принципі, автор і не розкриває для нас таємниці, що ми до цього не знали: завжди й у всім потрібно додержуватися веління свого серця й прислухатися до голосу власної совісти