Найбільш значним добутком, роботу над яким Гоголь розглядав як справу всього свого життя, стала поема «Мертві душі», де він розкрив життя Росії із всіх її сторін. Головним прагненням автора було показати, що існуючі кріпосницькі порядки, торгівля людьми не тільки несуть із собою безправ’я, темряву, зубожіння народу й розкладання самого поміщицького господарства, вони спотворюють, гублять, позбавляють людяності саму людську душу

Тема духовного омертвіння, взаємовиключна природа «душі» і «придбання» розкривається, насамперед, у зображенні помісного дворянства. Причому, малюючи образи поміщиків, Гоголь показує й ту соціальну основу, що сформувала їхні характери, - у першу чергу, дворянський паразитизм, що сформувався на ґрунті феодально-кріпосницького ладу. Цей паразитизм представлений у двох формах: безцільного дозвільного існування й жадібної корисливості. Виходячи із цих двох форм, письменник створює різні, не схожі один на одного характери, що є численними варіантами соціального занепаду й духовного омертвіння. Так, і Манилов, і Ноздрев звикли жити за рахунок кріпаків. Але в обох ця звичка проявляється по-різному.

У Манилова вона здобуває форму безхарактерності, відверненої мрійності. Ноздрев же, навпаки, демонструє зовнішню енергію, участь у різних бійках, пиятиках. Однак спосіб життя обох однаково безцільний і марний. Подібні й разом з тим різні також характери Коробочки й Собакевича, які занурені в турботливе господарювання. Але їхня діяльність позбавлена всякого гуманного змісту, а тому так само егоїстична, як існування Ноздрева й Манилова. Зміст їхнього життя зводиться лише до накопичення й корисливості, що приводить у підсумку до духовного спустошення. Так, примітивного розуму Коробочки вистачає тільки на те, щоб «підмаслити» засідателя й вигідніше продати сало, мед або прядиво. На відміну від Коробочки, що ніяк не може зрозуміти зміст чичиковской «негоції», Собакевич відразу ж вникає в суть пропонованого «ділка» і «заламує» за мертві душі «по сту рублів за штуку, по-купечески розхвалюючи свій «товар». Підозрілий і похмурий Собакевич сполучить у собі риси торгаша, злісного реакціонера з воістину первісною дикістю. Повного духовного занепаду досягає в добутку Плюшкин, що з’єднав у собі риси обох паразитичних форм, які в його образі підсилилися до цілковитої нісенітниці й гротеску

Жадібно стерегет свого багатства, Плюшкин звертається в «якусь діру на людстві». Прагнення до постійного нагромадження приводить до зворотного результату: всі матеріальні блага, зібрані за рахунок праці селян, гинуть, викликаючи руйнування самих селян, а потім і руйнування всього господарства. Таким чином, кожний з поміщиків, яких відвідує Чичиков, демонструє усе більше глибокий ступінь духовного падіння. І якщо фігури Манилова, Коробочки або Ноздрева викликають сміх, то образи Собакевича й Плюшкина вже стають страхаючими. Автор прагне провести основну думку: прихильність до власності вбиває в людині головне - прихильність до людей, природні людські прагнення. Саме тому так незначна фігура Плюшкина, у якого розрив з навколишнім світом дійшов настільки, що не можна навіть зрозуміти, до якої підлоги він належить

Ще більшої правдоподібності картини духовного зубожіння й омертвіння автор досягає шляхом зображення губернського міста і його чиновників. Тут, на відміну від життя в поміщицьких садибах, кипить бурхлива діяльність і рух. Однак вся ця діяльність лише зовнішня, «механічна», що відкриває щиру духовну порожнечу. Гоголь створює яскравий, гротескний образ міста, «збунтованого» толками про дивні дії Чичикова. «…Усе прийшло в шумування, і хоч би хто-небудь міг що-небудь зрозуміти… Пішли толки, толки, і все місто заговорило про мертві душі й губернаторську дочку, про Чичикова й мертві душі, про губернаторську дочку й Чичикова, і все, що не є, піднялося. Як вихорь зметнувся дотоле, здавалося, що дрімав місто!» При цьому над усіма нависло важке очікування відплати. У розпал загальної метушні поштмейстер ділиться з іншими «дотепним» відкриттям, що Чичиков - капітан Копейкин, і розповідає історію останнього

Створюючи образ поступово деградуючої Росії, Гоголь не упускає ні одного дріб’язку й деталі. Навпаки, він загострює на них увага читача, тому що впевнено, що саме із дріб’язків і складається сутність всієї навколишньої дійсності; саме вони таять у собі джерело зла, тому й здобувають у поемі грізний символічний зміст

У своєму добутку Н. В. Гоголь щонайкраще досяг мети, що формулював у такий спосіб: «…Я думав, що лірична сила, який у мене був запас, допоможе мені зобразити так… достоїнства, що до них займеться любов’ю російська людина, а сила сміху, який у мене також був запас, допоможе мені так яро зобразити недоліки, що їх зненавидить читач, якби навіть знайшов їх у собі самому».

Кріпосники-дворяни, що довідалися себе в різних особах нового твору Гоголя, реакцион-ная критика злобливо засудили й автора, і поему, обвинувачуючи Гоголя в тім, що він не любить Росію, що це глузування над російським суспільством. Прогресивний табір, і серед них Бєлінський, уважали, що сатира Гоголя це сатира гарячого патріота, що полум’яно любив свій народ. Гоголь був твердо впевнений у великому майбутньому країни, він розумів, що в народі сховані величезні можливості й сили, щоб змінити вигляд Росії. Саме глибока любов до Росії, почуття тривоги за долі свого народу харчували нещадну сатиру Гоголя в зображенні дворянско-кре-постнического миру. Гоголь писав у своєму щоденнику: «Буває час, коли не можна спрямувати суспільство або навіть все покоління до прекрасного, поки не покажеш всю глибину його теперішньої мерзенності». Портретна галерея «Мертвих душ» відкривається Маниловим

По натурі Манилов увічливий, добрий, увічливий, але все це прийняло в нього смішні, виродливі форми. Він нікому й нічим не доставив користі, тому що життя його зайняте дрібницями. Слово «маніловщина» стало загальним. Прекраснодушність сама відмітна риса Манилова. Відносини між людьми йому представлялися завжди святковими, без зіткнень і противоре-чий. Життя він зовсім не знав, реальність у нього підмінювалася порожньою фантазією, і тому він на все дивився крізь «рожеві окуляри». Це єдиний поміщик, що подарував мертві душі Чичикову. Слідом за Маниловим Гоголь показує Коробочку, одну з «тих матінок, невеликих поміщиць, які плачуться на неврожаї, збитки й тримають голову трохи набік, а тим часом набирають потроху деньжонок у пестрядевие мішечки, розміщені по ящиках комодів». Коробочка не має претензій на високу культуру, як Манилов, вона не віддається порожньому фантазуванню, всі її думки й бажання вертяться навколо господарства. Кріпаки для неї, як і для всіх поміщиків, товар

Тому Коробочка не бачить різниці між душами живими й мертвими. Коробочка говорить Чичикову: «Право, батько мій, ніколи ще не траплялося продавати мені небіжчиків». Чичиков називає Коробочку дубинноголовой. Це влучне визначення цілком висвітлює психологію поміщиці, типової представниці дворянського кріпосницького суспільства. Типовий образ Ноздрева. Це людина «на всі руки». Його захоплює п’яний розгул, буйні веселощі, карткова гра. У присутності Ноздрева жодне суспільство не обходилося без скандальних історій, тому автор іронічно називає Ноздрева «історичною людиною». Балаканина, хвастощі, брехня самі типові риси Ноздрева. По оцінці Чичикова, Ноздрев «человек-дрянь». Він тримає себе розв’язно, нагло й має «страстишку напаскудити ближньому». Собакевич, на відміну від Манилова й Ноздрева, пов’язаний з господарською діяльністю. Собакевич кулак і хитрий пройдисвіт. Гоголь нещадно викриває жадібного накопичувача, якого «омедведила» система кріпосного права. Інтереси Собакевича обмежені

Його ціль життя це матеріальне збагачення й смачна їжа. Меблі в будинку Собакевича: стіл, крісла, стільці нагадували самого хазяїна. Через зовнішність, через порівняння із предметами домашнього побуту Гоголь досягає величезній яскравості й виразності в описі характерних рис героя. Галерею «мертвих душ» завершує Плюшкин, у якому дріб’язковість, незначність і вульгарність досягають граничного вираження. Скнарість і пристрасть до накопичення позбавили Плюшкина людських почуттів і привели його до дивовижного каліцтва. У людях він бачив тільки розкрадачів його майна. Сам Плюшкин відмовився від суспільства, нікуди не ходив і в гості до себе нікого не запрошував. Він вигнав дочку й прокляв сина. У нього люди вмирали як мухи, багато хто його кріпаки значилися в перегонах. Плюшкин всіх своїх селян уважав тунеядцами й злодіями. У главі про Плюшкине ширше, ніж в інші, зачіпається селянське питання

Pages: 1 2