Ти поскакаєш у мороці, по безкрайніх холодних пагорбах,

уздовж березових гаїв, що відбігли в тьмі, до трикутних будинків,

уздовж ярів порожніх, по замерзлій траві, по піщаному дну,

освітлений місяцем, і її зауважуючи одну

Гучний тупіт копит по застиглих пагорбах - це не із чим зрівняти,

це ти там, унизу, уздовж ярів ти в’єш свою нитку,

там кудись у тьму від дороги твоєї відбігає струмок,

де на схилі шарудить твоя швидка тінь по спині цегл

Ну й скакає ж він по замерзлій траві, розчиняючись потемки,

виникаючи вдалині, освітлений місяцем, на безкрайніх пагорбах,

повз чорні кущі, уздовж ярів порожніх, повітря б’є по особі,

говорячи сам із собою, розчиняється в чорному лісі

Уздовж ярів порожніх, повз чорні кущі, - не відшукається слід,

навіть якщо ти смів і навколо твоїх ніг завивається світло,

однаково ти його ніколи нізащо не зумієш наздогнати

Хто там скакає в пагорбах… я хочу це знати, я хочу це знати

Хто там скакає, хто мчиться під хладною імлою, говорю,

самотньою особою обернувшись до лісового царя, -

звертаюся до природи від імені трикутних будинків:

хто там скакає один, освітлений царицею пагорбів?

Але ялинова готика російських рівнин поглинає відповідь,

з розкритих вікон б’є прекрасний рояль, розливається світло,

хтось скакає в пагорбах, освітлений місяцем, біля самих небес,

по застиглій траві, повз чорні кущі. Наближається ліс

Між низьких галузей кінський блисне смарагд

Хто стоїть на колінах у темряві в бобрових загат,

хто дивиться на себе, відбитого в чорній воді,

той повернувся до себе, хто скакав по пагорбах втемноте.

Ні, не думай, що життя - це замкнуте коло небилиць,

тому що сотні пагорбів - разючих круп кобилиць,

з яких у ночі, але при світлі місяця, повз сонні округи,

засипаючи в сні, ми стрімко скакаємо на південь

Звертаюся до природи: це вершники мчаться в тьму,

створюючи свій мир по подобі раптом твоєму,

від бобрових загат, від холодних багать пустирів

до громіздких гребель, до безмовної юрби ліхтарів

Однаково - возвращенье… Однаково навіть у ритмі балад

є якийсь розбіг, є якесь сумне повернення,

навіть якщо Творець на іконах своїх не живе й не спить,

з’являється раптом крізь ялиновий собор щось у вигляді копит

Ти, мій ліс і вода! хто об’їде, а хто, як протяг,

проникає в тебе, хто глаголет, а хто натяки,

хто коштує осторонь, чиї долоні лежать на плечі,

хто лежить у темряві на спині в льодовому струмку

Не неволь іти, розбиратися у всім не неволь,

тому що не життя, а інший якийсь біль

припадає до тебе, і вже не чути, як приходить весна,

лише вершини в тьмі безупинно шумлять, немов маятник сну

Збережи - » Бродський И. А. «Ти поскакаєш у мороці по безкрайніх холодних пагорбах» . З'явився готовий твір.