АСТАФЬЕВ Віктор Петрович (народився в 1924), російський письменник. Письменник, Герой Соціалістичної Праці, Лауреат Державних премій СРСР і РСФСР, Дійсний член Академії творчості. У прозі В. Астафьева два полюси. Війна (”Боліти нам нею не перехворіти, згадувати її не перезгадувати! “) і мир, у якому не утолена туга за природним життям, тому що солдат, що захистив у кровопролитній бойні достоїнство своєї держави, не зумів відстояти ні для себе, ні для своїх дітей і онуків право на гідне людину існування. Однієї з повістей Астафьева про війну є повість “Пастух і пастушка ” -продовження творчих пошуків Астафьева в зображенні Великої Вітчизняної війни

У ній автора хвилює національний характер, спрага правди. Про що ж розповідає цей добуток? Про війну й тільки про війну! У цій повісті Астафьев виразив багато в чому несподівану концепцію війни

Астафьев говорив: ” При всій своїй ненависті до війни, я ще з більшою ненавистю думаю про тім рабстві, у якому мав намір нас увергнути фашизмі як би не були високі наші спонукання, війна однаково залишалася протиприродним станом для кожної людини, що не потеряли людський вигляд. І якщо забути про це, то правди про війну не напишеш.”. У повісті “Пастух і пастушка автор ненавидить війну ” і малює її по-толстовски “у крові, стражданнях смерті “. З перших же сцен повести фашизм з’являється перед нами у всім огидному обличии.

Відповідно до тону, заданому у вступі, де жінка знайшла могилу дорого їй людини “посередині Росії” виписані страшні й жорстокі картини бояе “Гул бою виникав те праворуч, те ліворуч, те далеко, те близько. ” “Сзди зі снігу вдарили полуторасотки гаубиці, і снаряди, шамкаючи й сичачи, полетіли над піхотинцями, змушуючи утягивать голови засніжених мерзлих шинелей. ” ” Здавалося, вся війна була зараз тут, у цьому місці, кипіла в розтоптаній ямі траншеї, виходячи ядушливим димом, ревінням, вереском осколків, звіриним ричанням людей. ” У цій повсякденній напрузі справжній героїзм російських людей, що знають за що вони воюють. Люди воюють за рідну земдю, за все прекрасне створене працею людини

” Ця війна Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 повинна бути останньої! Пос-лід-Їй! Або люди неварті називатися людьми! Неварті жити на землі ” У повісті “Пастух і пастушка” були відкриті складні характери, породжені війною. Прикладом цього може бути Мохнаков сильна хоробра людина, що героїчно йшов на смерть, що б знищити небезпечний для взводу танк

Мохнаков бачив свою правду про війну жорстоку й не щадить нікого. Серед бруду жорстокості й метушні війни є один маленький острівець, що є цілим миром для двох людей, що проіснував усього кілька митей. Мир Люси й Бориса чистий і наївний. Вони забороняють собі говорити про смерть, але десь удалечині вибухнула міна, і мимоволі вирвалося: ” Ще чийогось життя не сталое ” Раптова любов, взаємна й прекрасна, із самого початку засмучена розумінням нами трагічного результату. Почуття першої любові обернулося для героїв борошнами розставання й розлуки

Астафьев чітко передав нам картини, у яких переплелися й біль, і радість, і сум. Особливо добре показують це здавалося б непримітні слівця, що передають боязкість спаленілого почуття. Люся й Борис, розуміючи зміст війни, що йде, не можуть примиритися з висячої над ними погрозою розставання, розлуки їхньою війною, хоча обоє усвідомлюють, що це неминуче й, не дивлячись на острах розмов про смерть, ця тема зачіпається в них набагато частіше, ніж здається на перший погляд

На фразу Люси “Умерти б зараз! ” у пам’яті Бориса виникають “старий і старухае сивий генерал на снопах кукурузые роздавлені танками людие” Навіть на питання Люси, чи не боїться він смерті, Борис відповіло ” Лихо не в этоме страшно звикнути до смерті. Примиритися з нею страшно, страшно, коли саме слово “смерть” робиться обиходныме “. У своїй повісті автор показав любов серед смертей, серед жаху війни, просту чисту, спонтанну й ще дитячу любов двох молодих людей, за роки війни ставшими старше на багато лет, яких нічого не дивувало, крім судьбоносной зустрічі на хуторі. Так само искрометно, як і почалася ця любов, вона закінчилася

Швидке розставання й сумний кінець поряд з іншими прикладами з повісті, передвістило розбите Люсей дзеркальце. Чиста, взаємна любов двох людей перервалася. Люся побачила від’їжджаючу вдалину з Борисом машину й згадала, що не залишила йому адреса

Це було, мабуть, останньою ознакою швидкого й вічного розставання Люси й Бориса. І тепер вони згадували обличчя один одного тільки через завісу часу, що безповоротно пішло минулого. Але все-таки Люся знайшла Бориса, нехай навіть після його смерті, замість того, що б залишити свою адресу вона знайшла його адресу, що уже не поміняється ніколи. Борис умирає зовсім не від рани, він не витримав напруги війни й жаху, а так само втрати Люси, легеня поранення стала для Бориса поштовхом до смерті, навіть сама по собі його смерть була звільненням: він умер, посміхаючись, на заході, його серце зупинялося із заходом сонця. “Ранком Орися підійшла вмивати Бориса, а він лежить, зморщивши рот у потаєній посмішці

“. В Особі Люси ми бачимо мільйони жінок, що залишилися без улюблених, що продовжували їх шукати, так шукала Бориса й Люся. Бог знає, якими способами, але вона його знайшла, пробираючись по “дикому полю, непаханої, неходженому, коси не знали”. У пролозі цієї повісті ми відразу можемо побачити не тільки натяк на подальшу трагічність історії, але ми бачимо, що незважаючи ні на які перешкоди, два серця знайшли один одного, навіть після смерті одного з них, у природі, описуваної автором ми бачимо гармонію “пустельної тиші” . Ця повість незвичайна сполученням гармонії й війни, любов, безрозсудна любов, існує на тлі запеклою, покритою кіркою серць. Астафьев показує, що в серце людини завжди найдеться маленький шматочок місця для любові

Мабуть, нікому із сучасних письменників не дано з такою пронизуючою силою обпалити свого читача болем чужої долі. Кожний, хто ввійшов у мир астафьевских книг, не міг хоча б один раз не піймати себе на тім, що випробувавши нестерпний біль за героїв, що живуть у ньому й страждають, коли вже неможливо продовжувати читання. В. Леонович уважає, що судити про добутки Астафьева за законами прози не можна й називає його “скорботним поетом”. І справді вслухаємося хоча б у ці рядки: “Пам’ять моя, пам’ять, що ти робиш із мною?! Усе прямее, всі вже твої дороги, всі морочней обріз землі, і кожна далека вершинка чудиться капличкою, що обіцяє заспокоєння

И рідше подорожани зустрічей, яким хотілося б поклонитися, а спогаду, необхідні живій душі, обсипають осіннім аркушем. Стою на життєвому вітрі голим деревом, завивають у мені вітри, видуваючи звуки й фарби того життя, що я так любив і в якій умів знаходити радості навіть у важкі свої дні й роки. І все не вмовкає в мені війна”, а це вже якість таланта гуманного. У відношенні Астафьева до своїх героїв угадується ображена любов, що ріднить його з Буніним

Віра слово, що сьогодні всі частіше зустрічається на сторінках астафьевских книг. У кожному рядку він залишається поетом людяності. У ньому живе незвичайне відчуття цілісності, взаємозв’язку всього живого на землі, сьогодення й майбутнього, сьогоднішнього й завтрашнього

Васенкова Ольга