Перехід до філософського формулювання антропного принципу ми здійснимо на основі попереднього розгляду ще одного різновиду космологічного АП - так званого “антропного принципу участі”: “для того, щоб Всесвіт виник, необхідний спостерігачі”17. Автор концепції цього принципу Дж.Уилер вкладає в термін “виникнення” глибокий зміст, тому що він пов’язаний з такими поняттями, як еволюція, генезис, самоорганізація, самосоотносимость,саморефлексія. Аналізуючи многомировую космологію й так звану осциллирующую модель Вселеної (у якій є нескінченний ряд послідовних процесів розширення-стиску Вселеної, і де при кожному наступному колапсі в кінцевої сингулярности відбувається повна зміна фізичних констант і законів, так що на якімсь етапі осцилляций реалізується наш тип Всесвіту), Дж.Уилер містить, що такого типу космологія байдужна до питання про тім, як виник Всесвіт18. Як альтернатива він висуває космогонію, що самоспіввідноситься,19, основними рисами якої є: 1) один цикл еволюції Вселеної (у многомировом підході це відповідає одному екземпляру Всесвіту), 2) закони фізики й константи закладені в космологічної сингулярности Великого вибуху, що дає початок циклу еволюції, 3) наявність принципу, відповідно до якого Всесвіт не могла виникнути доти, поки випадковості еволюції не створили умови для виникнення на деякому кінцевому проміжку часу свідомості, “сполученого співтовариства, що додасть зміст, значення цього Всесвіту з початку й до кінця”. Ту ж думку Дж.Уилер проводить у питальній формі: ” чиє Всесвіт у трохи дивному змісті свого роду “самозбудним контуром”? Породжуючи на деякому обмеженому етапі свого існування спостерігачів-учасників, чи не здобуває, у свою чергу, Всесвіт за допомогою їхніх спостережень ту відчутність, що ми називаємо реальністю?”, або ” чине породжують якимось образом мільярди спостережень, як потрапило зібраних разом, гігантський Всесвіт з усіма її величними закономірностями?”

Звідси випливає, що виникнення Вселеної варто розуміти як генезис об’єктивного змісту поняття Всесвіт у формі колективної людської свідомості. Таким чином, антропний принцип участі різко відрізняється по своєму філософському статусі від слабкої й сильної версій космологічного АП. Тут торкнуть питання не тільки про об’єктний аспект місця Людини у Всесвіті, але й про пізнавальне, гносеологічне відношення, про залежність картини Всесвіту від умов пізнання й “пристрою” суб’єкта, що пізнає. У такому підході Всесвіт, як певна що самоорганізується, що еволюціонує разом з Людиною система, виступає вже не просто як конкретний вид реальності, але і як тип реальності. АП виступає тут як принцип відбору, самовідбору типу реальності

Для пояснення логіки антропного принципу участі розглянемо питання про генезис такої фундаментальної форми існування реальності, як простір-час. Передумовою вивчення його становлення служить той факт, що воно втрачає зміст, вкладений класичною фізикою (наприклад, розмірність простору, сигнатура метрики, його кривизна й т.д.) при екстремальних фізичних ситуаціях. “Не було законів фізики, які не вимагали б для свого вираження залучення понять простору й часу. При гравітаційному колапсі Всесвіту губиться основа всього, що називають законом фізики”22; ” чиє розмірність 3+1 простори-часу точним або тільки наближеним описом дійсності? Або чи є Всесвіт вічної або час її існування звичайно?”, Дж.Уилер уважає, що “”так” - це робоча концепція осциллирующей моделі. “Ні” - повинен бути відповідь самостосовної космогонії”

Дж.Уилер уважає, що в підставі простору-часу лежить “суперпростір”, кожна крапка якого являє собою тривимірний пространственноподобний зріз простору-часу. Звичайний простір-час класичної фізики повинне розглядатися як структура, використовувана для подання більше примітивної, лежачої в основі реальності структури “суперпростору”

Це бьлю прикладом загального висновку И.Пригожина про роль необоротності й неравновесности у Вселеної (резюмованої в другому початку термодинаміки): “роль другого початку термодинаміки як принципу відбору повинна становити особливий інтерес для загальної теорії відносності”. другий початок повинне привести до відбору фізичних реалізованих структур простору-часу”. Відносна універсальність необоротності означає, що в неї є количественно-определенний аспект; “необоротність починається тоді, коли складність системи, що еволюціонує, перевершує якийсь поріг”, при цьому “сприйняття орієнтованого часу зростає але мері того, як підвищується рівень біологічної організації й досягає, очевидно, кульмінаційної крапки й людській свідомості”

Як відомо, розмірність класичного простору рівна трьом, є привілейованою в тому розумінні, що в просторах іншої розмірності неможливі стійкі фізичні структури типу атомів, планет, які є необхідними для існування земної форми життя

Структура “суперпростору” є в якімсь змісті теж привілейованої, тому що повинна припускати подання себе через 3+1 простір-час, у якому можливе життя спостерігачів

Таким чином, можна затверджувати, що антропний принцип участі фіксує відносно універсальну ознаку (розмірність) атрибута простору, а в силу саме погодженості системи атрибутів фіксує тип реальності

Ототожнюючи наблюдаемость-участь із поданням Всесвіту у вигляді часового-просторово-тимчасового явища, можливо, дати модифіковану версію антропного принципу участі: «Найпростіша предгеометрическая Всесвіт повинна бути такий, щоб було можливо конструювання часового-просторово-тимчасового подання її усередині її”. Т.е. в об’єктному змісті структура простору класичної фізики необхідна для існування спостерігачів

Конкретність, унікальність процесу самоорганізації в системі Всесвіт-Людин визначається її початковими умовами, які, у свою чергу, детерміновані фундаментальними фізичними постійними, пов’язаними з характеристиками великомасштабної структури Всесвіту

Оскільки еволюційні процеси йдуть на тлі космологічного розширення, те початкові умови самоорганізації динамічно пов’язані з кінцевими, тобто з умовами в сучасну епоху

Тим самим одержує подальший розвиток концепція онтологічного негеоцентризму: антропний принцип констатує відбір змісту щодо універсальних ознак, що відповідають типів реальності, зв’язаних між собою. Виникнення, генезис Всесвіту означає конституювання об’єктивного змісту поняття Всесвіту у формі мислення людської цивілізації. Можна вивести, що антропний принцип участі фіксує не тільки тип макроскопічної реальності, але й всі інші типи реальності, онтологически незалежні, але, відповідно до концепції “суперпростору”, що лежать в основі першої

На підставі цього можна зробити висновок, що слабкий антропний принцип, указуючи на привілейованість нашого положення у Всесвіті, фіксує результат цього акту самоорганізації, фіксує “координатну систему”, у якій матеріальний світ виступає на рівні одиничного неуніверсального змісту, тобто як вид реальності

Інакше кажучи, для здійснення процесу самоорганізації необхідні але не достатні) певні початкові умови, що втримуються (у формі так званих космічних збігів) в АП. “Завдяки акту самоорганізації актуалізується відповідний конкретний мир разом з погодженим з ним суб’єктом”‘. Звідси можна укласти, що космологічний АП по своєму змісті констатує початкові умови процесу самоорганізації

Фіксація відповідей приводить до хвильової функції стану системи, зміна фази якої при переносі уздовж замкнутого контуру дає концепцію силового поля. Поля народжують частки й дають картину фізичної реальності в понятійному виді

Фізика (исходно як фізика “Ери I”, де існує протиставлення природи як зовнішньої й байдужної стосовно спостерігача й навпаки) дає Людині світло, тиск, звук, які обумовлюють існування Людини й можливість комунікації між людьми, що породжують зміст того, що спостерігається в природі

Відбулася самосвідомість спостерігачем своєї ролі, тобто ролі наблюдаемости в становленні змісту фізичної реальності Всесвіту. Аналогічно Дж. Уилер, беручи за основу квантовий принцип, що він трактує як “велику область ідей, що визначають, що може бути обмірюваний і як спостерігач бере участь у створенні того, що він вимірює”, висуває модель фізики, що самоусвідомить, відповідної нової - “ері ” у фізику (” meaning physics “)

Далі природі задаються осмислені питання (”Ера II”), що розчленовують зовнішнє середовище (у змісті принципу додатковості). Исходно неструктуроване середовище в процесі самоорганізації з людиною придбала структуру, про яку мова йде в самоорганізованій із суб’єктом пізнання фізиці (”Ера III”)

Pages: 1 2