Античний переказ насущний потрібно Росії й слов’янству, тому що стихійно їм родинно. Вяч. Іванов Перше ім’я, що виникло в моїй пам’яті у зв’язку з даною темою, - це, звичайно, В’ячеслав Іванов. Більша частина його творчості розцвічена фарбами античної міфології. Відомо багато теоретичних висловлень поета, що прагне античну культуру «культивувати» на російському ґрунті

Я не випадково виніс в епіграф його думка про стихійне споріднення античних переказів і слов’янства. Тоді стає зрозуміло, чому знаменита вакхическая строфа поета: Бурхливо ринулася Менад, Немов лань, Немов лань, - Переходить у строфу з російською народною інтонацією: Із серцем, що б’ється, як сокіл У полоні, У полоні, Із серцем, лютим, як сонце Поутру, Поутру… Деякі поети-символісти розвивали ідею зв’язку античної культури з росіянці. Вони об’єдналися під дахом журналу «Аполлон» і створили щось начебто теорії, названої «аполлонизмом». До них примкнула й група художників «Мир мистецтва», об’єднаних однойменним журналом

Редакція журналу «Аполлон» містилася тоді на Мийці. Один раз під час внутрішніх розбіжностей у редакції з’явилися вірші Вяч. Іванова все на ту ж спірну тему: зв’язок античності зі слов’янством. Він у віршах помістив нашу Мийку в античний мир: Союзник мій на Геліконі, Чужий меж світських колотнеч, Мій брат у дельфийском Аполлоні, а в тім - на Мийці - ледве - не ворог!

Це «дионисийство» В’ячеслава Іванова претило новому поколінню співробітників журналу - Гумилеву, Кузмину, Мандельштаму, але вони віддавали належне таланту автора «Керманичів зірок»: ГОЛОСУ Муз моїх вещунья й подруга, Натхненних супутниця Менад! Отчого невідомого Півдня Сниться нам священний сад? І про що над кущею огнетканной, Густолистной, нарікає Дионис, И, коливаючи морок запашний, Шепотять лавр і кипарис? І куди блакитної Нереїди Нас кличе співучий сум?.. Сам В’ячеслав Іванов уважав, що класичний блиск античності надає російському віршу особливу значимість і врочистість

Імена героїв, назви дерев, хоч і не з російського словника, але досить гармоніюють із нашою лексикою. Безсумнівно, є якийсь зв’язок між нашими культурами. До віршів, так сказати, античного класичного карбування я б відніс і вірші про Мемноне: У серце, пам’ятати й любити втомленому, Мати Изида, як я збережу Зустрічі все з тобою під покривалом, Усе у квітах росинки на лузі? Мемнон, як відомо, був легендарним сином Пифона й Аврори

Посланий батьком своїм на захист обложеної &copy A L L S o c h. r u греками Трої, він гине від руки Ахілла. Аврора безутішно оплакувала сина, тому греки назвали росу «слізьми Аврори». У Єгипті був споруджений велетень. Легенда назвала його Мемноном за властивість видавати гармонічні звуки, коли його торкнуться перші промені світанку. Із цими віршами перегукується й вірш В’ячеслава Іванова «Людина»: У надлишку й у безплідності, Як скарга Мемнона, Закоханого в Зорю, Мені чуються мелодії Тужного стогону, - И все співає: «Горю!

»… Поет використовував античні образи, щоб яскравіше виразити себе. Він як би виправдував польоти свого духу в забуту нетутешню вітчизну. Поет уподібнює себе Мемнону, що видає співаючі «співучі благання» променями іншого неба. Поет став самотній. Він втратив свою Психею «біля рік іншого буття» і тепер приречений на тугу за нею, слухаючи в « летей-ских вирах душі» глухі дзенькоти

«Співучими благаннями» до неї стала його поезія. Так антична культура знайшла гармонію завдяки серцю російського поета «срібного століття» В’ячеслава Іванова, знайшла назавжди.