Пушкін на власному досвіді испробовал можливість повернення людини в природу. Будучи в Кишиневі, він кілька тижнів провів у циганському таборі. В «Циганах» Пушкін засудив цю примху як слабість, як самовдоволення й егоїзм. Алеко, що затверджує волю для себе серед недоторканих цивілізацією «природних» людей у циганському таборі, не терпить ніяких обмежень цієї волі й тим самим стає деспотом стосовно Земфіри й молодого цигана, її коханцеві. Подвійне вбивство, доконане Алеко, викликає осуд старого цигана:

Залиш нас, горда людина!

Ми дикі, немає в нас законів,

Ми не терзаємо, не стратимо,

Не потрібно крові нам і стогонів;

Але жити з убивцею не хочемо.

Ти не породжений для дикої частки,

Ти для себе лише хочеш волі…

Але Пушкін, за словами Д. Д. Благого, розкриває й «марність руссоистско-байроновской ілюзії про можливість для цивілізованої людини повернутися назад, в «природу», на не торкнуту «освітою» первісний ґрунт. Незалежно від Алеко самий побут циганів не так вуж безхмарно ідилічний. «Фатальні страсті» і пов’язані з ними «лиха» існували в таборі й до приходу Алеко. «Щастя ні» і в носія простоти, миру й правди в поемі - старого цигана, відхід від якого Мариулы, охопленою нескоримою любовною пристрастю до іншого, при всій «природності» цієї пристрасті, з погляду самого ж старого цигана, назавжди розбив його особисте життя. «Я пригадую, Алеко, старий сум». І ця «старий сум» живе в душі цигана протягом усього його життєвого шляху. Тим самим розбивається ілюзія руссоизма про ніщо не затьмарюваному щасті «золотого століття» - докультурного, дикого людства».

Зрілий Пушкін, випереджаючи захвати своїх сучасників, що бачили в ньому «російського Байрона», рішуче здолав пробу «байронізму» і вийшов до нового, тверезого й реалістичного погляду на життя.