Повість «Олеся», написана А. И. Куприным в 1898 році, - один з ранніх добутків письменника, проте обертаюче на себе увага складністю проблематики, яскравістю й образністю характерів героїв, тонкою красою пейзажу. Для свого оповідання автор обирає ретроспективну композицію, коли мова йде від імені оповідача, що описує давно минулої події. Звичайно, із часом змінилося відношення героя до цих подій, він багато чого зрозумів, став мудріше, досвідченіше в житті. Але в ті часи, коли він уперше приїхав у глухе поліське сільце, воно ідеалізував сільське життя, «первісні натури» на тлі природи й керувався розхожим переконанням, що для письменника «корисно спостерігати вдачі». Добутку, які він на той час встиг «потиснути» у газеті, так само далекі від реального життя, як і знання героя онароде.

Дійсність зовсім не відповідає очікуванням героя, Івана Тимофійовича. Народу виявляються властиві нетовариськість, дикість, принижена покірність, вироблена століттями феодального гніта. Сільські баби, яких намагається лікувати Іван Тимофійович, не можуть навіть пояснити, що в них болить, зате обов’язково приносять «панові» підношення й не тільки цілують йому руки, але навіть падають у ноги й намагаються поцілувати його чоботи. «Місцева інтелігенція» - урядник, конторник - нічого проти цього не має, самовдоволено простягаючи руку для поцілунків і по-хамски пояснюючи, як треба лікувати цей народ

Тому в проблемі народу й інтелігенції, піднятої автором, відразу обертає на себе увага читача те, що місцева «інтелігенція», що нехтує цей народ і бере при кожній можливості хабара, по суті справи, не є такою. А народ неосвічений і грубий, але його чи це провина? Мисливець Ярмола не в змозі навчитися грамоті, він здатний лише механічно запам’ятати свій підпис, до чого докладає величезних зусиль. Навіщо?

Ярмола пояснює це тим, що «жодного грамотного немає в нас у селі… Староста печатка тільки кладе, а сам не знає, що в ній надруковано…» І зовсім не дивно, що селяни повні марновірств і страху, ненависті до відьом, здатним насилати на людей хвороби й смерть. Історія з Мануйлихой тут показова: незважаючи на вміння лікувати й ворожити, деякі неординарні здатності, вона зовсім не винувата в смерті дитини в молодухи, що необачно пригрозила

Але її разом із внучкою вигнали із села й «хату її зламали, щоб від того проклятого кубка й друзок не залишилося». Ненависть до всього незрозумілого - наслідок неуцтва й дикості народу. Історія життя народу в поліському селі, куди приїхав Іван Тимофійович, - це лише експозиція повести. Зав’язка дії полягає в знайомстві героя з Мануйлихой і Олесей.

Майстерність художника бачить читач у тім, як показаний психологічний портрет обох героїнь. Мануйлиха має всі риси баби-яги, але її мовлення - показник іншого рівня культури, іншого середовища, ніж у поліських селян. Олеся також різко відрізняється від перебродських дівчата: у її вигляді відчувається природність, внутрішня воля, почуття власного достоїнства

У її красі - і лукавство, і владність, і наївність, вона оригінальна й незабутня, і, звичайно, робить на Івана Тимофійовича незабутнє враження. Надалі розвитку їхніх взаємин розкривається автором проблема російського національного характеру. Олеся довірлива, любить природу, добра, але горда, і це відчувається у вимушеності, що з’явилася в їхніх відносинах після заступництва Івана Тимофійовича перед урядником: дівчині ніяково почувати себе зобов’язаної кому б те не було. Однак, довідавшись про хворобу героя, вона готова зробити всі, щоб його вилікувати, шкодуючи, що він не звернувся до неї раніше.

Ворожачи на героя, вона правильно визначає його характер: «…Людина ви хоча й добрий, але тільки слабкий… Слову ви своєму не пан…

Нікого ви серцем не полюбите, тому що серце у вас холодне, ледаче, а тим, які вас будуть любити, ви багато горя принесете». Дійсно, Іван Тимофійович - добра людина, вона без copyright