Тема поета, його призначення й долі займає важливе місце у творчості класиків російської літератури А. С. Пушкіна й М. Ю. Лермонтова. Протягом всього свого життя вони міркували над цією проблемою, і тому образ поета, віршотворця в них не є статичним, а змінюється разом із самими авторами, їхніми поглядами, світоглядом.

У ранній ліриці Пушкіна поезія розцінювалася як цивільне служіння Вітчизні. Поет повинен був “оспівати волю миру, на тронах уразити порок”. Ці рядки з оди “Вільність”, написаної в 1817 році, призивають до скинення тиранії, схилитися царів “під покров надійну закону”. Ода з’явилася першим прикладом цивільної лірики, що пізніше знайде відбиття й у творчості Лермонтова.

У вірші до Н. Ю. Плюсковой Пушкін прямо заявляє:

Волю лише учася славити,

Віршами жертвуючи лише їй,

Я не породжений царів забавити

Соромливої музою моєї.

Він уважає, що призначення поета полягає в тім, щоб бути “луною народу”, виражати всієї його ідеї волі, рівності, братерства, відгукуватися на всі потреби. Лермонтов же, порівнюючи поета з кинджалом у вірші “Поет”, писав, що поет “запалював бійця для битви, він потрібний був юрбі, як чаша для бенкетів, як фіміам у годинники молитви”. Автор також думає, що поет втратив своє колишнє значення в сучасному світі:

Твій вірш, як божий дух, носився над юрбою

И, відкликання думок шляхетних,

Звучав, як дзвін, на вежі вічовий

У дні торжеств і лих народних.

Лермонтов, звертаючись до поетів-сучасникам, ставить риторичне запитання: “Прокинешся ль ти знову, осміяний пророк?”

Переживаючи творче дорослішання, Пушкіна починає усе більше місця у своїй творчості приділяти романтизму. У період південного посилання образ поета максимально романтизований.

Тепер поет - самотня людина, що володіє нелюдською владою над розумами й долями людей. Він може бачити минуле й пророкувати майбутнє, нікому непідвласний, крім Бога. Це показано в “Пісні про Віщого Олега”, де поет рівняється з волхвами:

Волхви не бояться могутніх владик,

А князівський дарунок їм не потрібний;

Правдивий і вільний їхня віща мова

И с волею небесною дружний.

Кумирами Пушкіна, як і всієї тодішньої молоді, були Байрон і Наполеон - дві великі особистості, що стали втіленням романтичної долі, володарями дум, не до кінця зрозумілі й знедолені миром (елегія “До моря”).

У вірші “Волі сівач пустельний…” автор говорить, що він “кидав живлюще насіння”, тобто затворів, прагнув донести до людей ідеали волі й “вільності святий”, але “втратив я тільки час, благі думки й праці”. “Мирні народи” не зрозуміли його, він залишився самотнім. Ця характерна для романтизму антитеза - людин і суспільство, поет і чернь - знаходить висвітлення й у творчості М. Лермонтова. Він також уважав поета вибраною, самотньою людиною з величної, що тонко почуває душею:

Ні, я не Байрон, я інший,

Ще невідомий обранець,

Як він, гнаний миром мандрівник,

Але тільки з русскою душею.

Лермонтов уважав, що будь-який віршотворець приречений у цьому світі на страждання, нерозуміння й недовге життя. Така доля поета:

Загинув Поет! - невільник честі -

Упав, оклеветанный поголоскою…

Долі свершился вирок!

Але в Лермонтова, на відміну від Пушкіна, протистояння поета і юрби доведено до абсолюту, що обумовлено різними якостями ліричного героя обох поетів. Це спостерігається й у романтичних добутках обох поетів: вірші Лермонтова більше трагичны по своєму змісті, чим твору Пушкіна. Це пояснюється ще й тим, що вони жили в різний час. Пушкіна був носієм оптимістичних декабристських ідей, овіяних революційним романтизмом, а Лермонтов - дитя епохи розчарування, песимізму, реакції, що наступила в країні після придушення повстання декабристів.

Після південного посилання Пушкін почав переборювати романтичний максималізм і став задаватися питанням: “ чиМоже поезія стати джерелом життя, матеріальних благ?” Він починає розглядати поезію як ремесло, професію, що дає можливість жити. Відповідь на ці питання ми знаходимо у вірші “Розмова книгопродавца з поетом” (1824): “без грошей і волі ні”, а також “не продається вдохновенье, але можна рукопис продати”. Наприкінці вірша поет переходить на прозу й продає свій рукопис. Це було зовсім неприйнятно для Лермонтова, тому що він не розглядав поезію як засіб до існування.

В 1826 році Пушкін пише вірш “Пророк”, що є своєрідним поетичним маніфестом автора. У ньому говориться про властивості, якими повинен володіти поет, на відміну від звичайної людини, щоб гідно виконувати своє призначення. Якщо в інших віршах, говорячи про поета й поезію, Пушкін використовує алегоричні образи античної міфології (Музи, Аполлон, Парнас), то тут він звертається до біблійної міфології: замість поета - пророк, замість музи - шестикрылый серафим, замість Аполлона - Бог. Посланник Бога, серафим, перетворить всю природу людини, щоб зробити з нього поета-пророка. У нього відкриваються очі (“віщі зіниці”), серафим дає поетові замість мови “жало мудрыя змії”, замість звичайного трепетного серця - він всуває йому в груди “угль, що палають вогнем”. Але й цього повного перетворення людини виявляється недостатньо, щоб стати поетом (“Як труп у пустелі я лежав”). Потрібна ще висока мета, ідея, в ім’я якої поет творить, що пожвавлює його. Ця мета, ідея образно виражена як “Бога глас”:

Повстань, пророк, і виждь, і внемли,

Здійснися волею моєї

И, обходячи моря й землі,

Дієсловом пали серця людей.

Ледве більш ніж через десять років Лермонтов напише свій вірш “Пророк”, своєрідне продовження пушкінського, вступаючи з ним у полеміку. Бог дає поетові всі, щоб допомогти людям побачити й пізнати істину, але юрба відкидає його, він їм не потрібний. Якщо в Пушкіна поет зображений у мінути торжества, то в Лермонтова він у нещасті й нестатку, поет самотній у світі людей. Це зайвий раз підкреслює ту відчуженість від миру, самітність, що було характерно для лермонтовского розуміння місця художника в житті:

Дивитеся ж, діти, на нього:

Як він похмурий, і худий, і блідий!

Дивитеся, як він наг і бідний,

Як нехтують всі його!

У більше пізній період своєї творчості Пушкін задається питанням: “Що таке мистецтво? Що є творча воля?” Він уважає, що природа будь-якого творця двоїста. Так, “поки не вимагає поета до священної жертви Аполлон”, це звичайна людина, з усіма його недоліками й слабостями.

Але лише божественне дієслово

До слуху чуйного торкнеться,

Душу поета стрепенеться,

Як, що пробудився орел.

Йому починає відкриватися інший, вищий мир, на нього сходить натхнення, і він починає творити.

У вірші “Поет і юрба” (1828) автор указує нам на зміну мистецтва й поезії. На його думку, ціль мистецтва “не якась користь, а творення прекрасного”. “Ціль поезії - поезія”, - писав Пушкіна. Лермонтов у цілому погоджувався з ним. Він думав, що в словах головне не їхній зміст, не їхнє лексичне значення, а їхнє звучання й гармонія:

Є мовлення - значенье

Темно иль мізерно,

Але їм без волненья

Слухати неможливо.

Як повні їхні звуки

Шаленістю желанья!

У них сльози розлуки,

У них трепет свиданья.

Пушкін призиває всіх поетів служити тільки своїй Музі, бути вільним від

думки світла, юрби:

Поет! Не дорожи любовию народної.

Захоплених похвал пройде хвилинний шум;

Почуєш суд дурня й сміх юрби холодної,

Але ти залишися твердий, спокійний і похмурий.

У середині 20-х років у творчості Пушкіна на зміну романтизму приходить реалізм. Поет намагається зрозуміти природу натхнення, у якого багато джерел, але найбільш важливі з них - це любов і природа - вічні, неминущі цінності, що не залежать від укладу життя, політичних і соціальних умов.

Так, головною думкою вірша “Осінь” (1833) є думка про виникнення поетичного натхнення, що непідвласно людському розуму:

И забуваю мир - і в солодкій тиші

Я солодко приспаний моїм воображеньем,

И пробуджується ^поезія в мені…

И думки в голові хвилюються у відвазі,

И рими легені назустріч їм біжать,

И пальці просяться до пера, перо до паперу,

Мінута - і вірші вільно потечуть.

Друга, але не менш важлива Муза Пушкіна - це любов:

Душі настало пробужденье:

И от знову з’явилася ти,

Як скороминуще виденье,

Як геній чистої краси.

И серце б’ється в упоенье,

И для нього воскресли знову

И божество, і вдохновенье,

И життя, і сльози, і любов.

На відміну від Пушкіна, Лермонтов бачив джерело свого натхнення в іншому. Він писав, що поет належить вищому миру, на відміну від звичайної людини. Саме звідти сходить на нього натхнення:

И довго на світі нудилася вона,

Бажанням дивовижним повна;

И звуків небес замінити не могли

Їй нудні пісні землі, -

писав Лермонтов у вірші “Ангел”.

Pages: 1 2

Збережи - » А. С. Пушкін і М. Ю. Лермонтов про призначення поета й поезії - твір по творчості А. С. Пушкіна . З'явився готовий твір.