…Земля… широко розкинулася… могутня, що дає життя всьому, що живе й росте на ній. Н. Кун XX століття виявилося для російської літератури часом глибоких філософських пошуків, він подарував нам яскраві добутки видатних письменників. Для мене верховою книгою в російській літературі XX століття став роман “Тихий Дон”, добуток, обагрений трагедією соціальної боротьби, воєн і революцій, що зберегло національну духовність і високу міру народної моральності. Подібно древньому епосу, “Тихий Дон” густо населений символічними образами, зв’язаними, як правило, з донським пейзажем, природними явищами: сонце, місяць, степ, земля. Мені б хотілося простежити, яку роль у романі грає образ землі й пов’язаний з ним образ степу. Символічний образ землі-матінки, що дає життя всьому живому, виникає вже в епіграфі: “Не сохами-те славна землюшка наша розорана…”. Стародавня козача пісня як би возвещает про прийдешню криваву війну. В образ землі М. Шолохов вкладає кілька символічних змістів. Насамперед це годувальниця, що підтримує козаків-хліборобів у їхній нелегкій праці. Навіть у важкої Даний текст призначений тільки для приватного використання 2005 братовбивчої війні не забувають про неї козаки: “Треба було орати й сіяти. Земля кликала, тягла до роботи, і багато хто фоминцы, переконавшись у марності боротьби, тайкома залишали банду…”. Символічний образ землі в романі залучений у вічне протиборство життя й смерті. Згадаємо, як у першій книзі роману М. Шолохов дає картину праці козаків у степу, на рідній землі. І раптом у цю мирну картину уривається тривожний мотив “колючого сонця, укутаного марью”.

У цьому випадку образ “колючого сонця” стає символом тривоги: у розміряне життя козаків уривається війна. У центрі роману - образ Григорія Мелехова, козака-трудівника, породженого для праці й любові, але змушеного вбивати. Це протиріччя долі героя теж часто пов’язане із символічним образом землі, рідного степу: “Відпочити б Григорію, відіспатися! А потім ходити по м’якій орній борозні плугатарем…

і невідривно пити винний захід осіннім, піднятим плугом землі…”. А сам Григорій, спонукуваний любов’ю й ревним почуттям до землі, думає: “Б’ємося за неї, начебто за любушку”. Подібне порівняння розкриває всю глибину трагедії людини на війні

Земля-Захисниця, земля-мати оберігає своїх синів у кривавій сутичці: козаки в бої “никнули за кожною крихітною складкою землі…, влипали в землю”. Подібно дитині, у мінуту небезпеки шукаючий захист у матері, людина на війні так само притискається кземле.

У російському фольклорі існує вираження “мати - сиру земля”. Земля й породжує все живе, і ховає своїх синів. В “Тихому Доні” тіло землі проростає братськими могилами, куди лягають “під гарматну панахиду” донські козаки

“Цвинтарна тиша” запановує над Донщиной, сум землі зливається з риданнями матерів і вдів. Голос автора безутішний, як безутішна вдова Прохора Шаміля, що б’ється об “тверду” землю: “Рви, рідна, на собі воріт останньої сорочки! Рви рідкі від безрадісного тяжкого життя волосся… і бийся на землі в порога порожнього куреня!”. З образом землі тісно зв’язаний і символічний образ донського степу

Степ у романі одухотворена, вона живе своїм життям. Вона скоряє своєю красою Григорія Мелехова: “Григорій лежав… і жадібними очами озирав повиту сонячним серпанком степ”.

Степ зберігає й оберігає людські почуття. Древньою легендою простирається над степом загадкова любов Прокофия Мелехова до своєї туркені. Тільки степ знав, про що думали вони, сидячи “на верхівці кургану”. Немов повторюючи долю предків, Григорій і Ксенія теж ідуть у степ, щоб зрадитися своєму почуттю: “Григорій і Ксенія мовчачи пішли в степ, що вабив безмовністю, темрявою, п’яними заходами морогу”. У фіналі роману, кинувши у воду гвинтівку, Мелехов вертається в рідний хутір

Як багато пережив він за ці роки, скількох втратив! Немає матері, батька, дружини, дочки, улюбленої Ксенії. Але Шолохов як щирий гуманіст твердо впевнений, що життя триває. І символами цього є дитина й рідна земля: “Він стояв у воріт рідного будинку, тримав на руках сина… Це було все, що залишилося в нього в житті, що поки ще ріднило його із землею”.

Я не знаю іншого добутку XX століття, у якому б так пронизливо пролунала думка про самоцінність кожного окремого людського життя, так глибоко була увага до долі людини, що живе в цьому світі, на цій землі