Зміст роману Замятіна «Ми» (Тейлор. Білено й конваю)

Це… так давно, у шкільні роки, коли із мною трапився sqrt{-1}. Так ясно, вирезанно пам’ятаю: світлий шарозал, сотні хлоп’ячих круглих голів – і Пляпа, наш математик. Ми прозвали його Пляпой: він був уже неабияк старий, розбовтаний, і коли черговий вставляв у нього позаду штепсель, то з гучномовця завжди спочатку: ” Пля-Пля-Тшшш”, а потім уже урок. Один раз Пляпа розповів про ірраціональні числа… і, пам’ятаю, я плакав, бив кулаками об стіл і волав: “Не хочу \sqrt{-1}! Вийміть мене з \sqrt{-1}!”Цей ірраціональний корінь уріс у мене як щось чуже, стороннє, страшне, він пожирав мене… його не можна було осмислити, знешкодити, тому що він був поза ratio.

И от тепер знову так!. Я переглянув свої записи – і мені ясно: я хитрив сам із собою, я брехав собі – тільки щоб не побачити V-1. Це все дрібниці – що хворо та інше: я міг піти туди; тиждень назад – я знаю, пішов би не замислюючись. Чому ж тепер… Чому?

От і сьогодні. Рівно в 16.10 – я стояв перед блискаючою скляною стіною. Треба мною – золоте, сонячне, чисте сяйво букв на вивісці Бюро. У глибині крізь стекла довга черга блакитнуватих юниф. Як лампади в древній церкві, тепліють особи:

вони прийшли, щоб зробити подвиг, вони прийшли, щоб зрадити на вівтар Єдиної Держави своїх улюблених, друзів – себе. А я – я рвався до них, з ними И не можу ноги глибоко впаяні в скляні плити – я стояв, дивився тупо, не в силах рушити з місця

- Агов, математик, замріявся!

Я здригнувся На мене – чорним, лакованим сміхом ока, товсті, негрские губи Поет R 13, старий приятель, і з ним рожева ПРО

Я обернувся сердито (думаю, якби вони не по заважали, я б зрештою з м’ясом вирвав із себе V-T, я б увійшов у Бюро)

- Не замріявся, а вуж якщо завгодно- замилувався, – досить різко сказаний я

- Ну так, ну так! Вам би, наймиліший, не математиком бути, а поетом, поетом, так! Їй їй, переходите до нас – у поети, а? Ну, хочете – миттю влаштую, а?

R 13 говорить захлинаючись, слова з нього так і хльостають, з товстих губ – бризи, кожне “п” – фонтан, “поети” – фонтан

- Я служив і буду служити знанню, – насупився я жартів я не люблю й не розумію, а в R-13 є дурна звичка жартувати

- Ну що там знання! Знання ваше це саме – боягузтво Так вуж чого там вірно Просто ви хочете стінкою обгородити нескінченне, а за стінку те й боїтеся заглянути Так! Вигляньте – і ока замружите! Так!

- Стіни – це основа всякого людського – почав я

R – бризнув фонтаном ПРО – рожево, кругле сміялася Я махнув рукою смійтеся, однаково Мені було не до цього Мені треба було чим нибудь заїсти, за глушити цей проклятий V-l

- Знаєте що – запропонував я, – пойдемте, посидимо в мене, порешаем задачки (згадалася вчорашня тиха година – може бути, такий буде й сьогодні)

Про глянула на R, ясно, кругле глянула на мене, щоки ледве ледве офарбилися ніжним, хвилюючим кольором наших талонів

- Але сьогодні я В мене сьогодні – талон до нього, – кивнула на R, – а ввечері він зайнятий Так що

Мокрі, лаковані губи добродушно шльопнули:

- Ну чого там нам з нею й півгодини вистачить Так адже, СР До задачек ваших – я не мисливець, а просто – підемо до мене, посидимо Мені було моторошно залишитися із самим собою – або, вірніше, із цим новим, чужим мені, у кого тільки начебто по дивній випадковості був мій номер – Д-503. І я пішов до нього, до R Правда, він не точний, не ритмічний, у нього якась вивернута, сміхотлива логіка, але все-таки ми – приятелі. Недарма ж три роки тому ми з ним разом вибрали цю милу, рожеву О. Це зв’язало нас якось ще міцніше, ніж шкільні роки

Далі – у кімнаті R. Начебто – все точно таке, що й у мене: Скрижаль, стекло крісел, стола, шафи, ліжка Але ледве тільки ввійшов – рушив одне крісло, інше – площини змістилися, усе вийшло із установленого габариту, стало неевклидним. R – усе той же, усе той же. По Тейлору й математику – він завжди йшов вхвосте.

Згадали стару Пляпу як ми, хлопчиська, бувало, всі його скляні ноги обклеїмо вдячними записочками (ми дуже любили Пляпу) Згадали Законоучителя *. Законоучитель у нас був гучний надзвичайно – так і дуло вітром з гучномовця – а ми, діти, у весь голос репетували за ним тексти. І як розпачливий R-13 напихав йому один раз у рупор жеваной паперу: що ні текст – те постріл жеваной папером. R, звичайно, був покараний, те, що він зробив, було, звичайно, кепсько, але зараз ми реготали – весь наш трикутник – і, зізнаюся, я теж.

* Зрозуміло, мова йде не про “Закон Божому” древніх, а про закон Єдиної Держави

- А що, якби він був живою – як у древніх, а? От би – “б” – фонтан з товстих, що шльопають губ

Сонце – крізь стелю, стіни; сонце зверху, з боків, знизу. Про-На колінах в R-13, і малюсінькі крапельки сонця в їй у синіх очах. Я якось угрелся, відійшов; V-1 стих, не ворушився…

- Ну, а як же ваш “Інтеграл”? Планетних-Те жителів просвіщати незабаром полетимо, а? Ну, женете, женете! А то ми, поети, стільки вам настрочимо, що й вашому “Інтегралу” не підняти. Щодня від восьми до одинадцяти… – R мотнув головою, почухав у потилиці: потилиця в нього – це якийсь чотирикутний, прив’язаний позаду валізка (згадалася стародавня картина – “у кареті”). Я оживився:

- А, ви теж пишете для “Інтеграл а”? Ну, а скажіть, про що? Ну от хоч, наприклад, сьогодні.

- Сьогодні – ні про що. Іншим зайнятий був… – “б” бризнуло прямо вменя.

- Чим іншим? R зморщився:

- Чим-Чим! Ну, якщо завгодно-вироком. Вирок поетизував. Один ідіот, з наших же поетів Два роки сидів поруч, начебто нічого И раптом – на тобі: “Я, говорить, – геній, геній – вище закону”. І таке наляпав… Ну так що… е!

Толсті губи висіли, лак в очах з’їло. R-13 підхопився, повернувся, уп’явся кудись крізь стіну Я дивився на його міцно замкнену валізку й думав: що він зараз там перебирає – у себе у валізці?

Мінута неспритного асиметричного мовчання. Мені було неясно, у чому справа, але отут було щось

- На щастя, допотопні часи всіляких шекспиров і достоєвських – або як їх там – пройшли, – навмисно голосно сказав я

R повернувся особою. Слова як і раніше бризкали, хльостали з нього, але мені здалося – веселого лаку в очах уже не було

- Так, наймиліший математик, на щастя, на щастя, на щастя! Ми – счастливейшее середнє арифметичне… Як це у вас говориться: проинтегрировать від нуля нескінченно – від кретина до Шекспіра… Так!

Не знаю, чому – начебто це було зовсім недоречно – мені згадалася та, її тон, простягалася якась найтонша нитка між нею й R. (Яка?) Знову заворочався V-1. Я розкрив бляху 25 мінут 17-го В них на рожевий талон залишалося 45 мінут

- Ну, мені пора… – і я поцілував ПРО, потис руку R, пішов клифту.

На проспекті, уже перейшовши на іншу сторону, оглянувся: у світлої, наскрізь просолнеченной скляній брилі будинку – отут, там були блакитний^-блакитні-сіро-блакитні, непрозорі клітки спущених штор – клітки ритмічного тейлоризованного щастя. У сьомому поверсі я знайшов очами клітку R-13: він уже опустив штори

Мила О… Милий R.. У ньому є теж (не знаю, чому “теж” – але нехай пишеться, як пишеться) – у ньому є теж щось, не зовсім мені ясне. І все-таки я, він і ПРО – ми трикутник, нехай навіть і нерівнобедрений, а все-таки трикутник. Ми, якщо говорити мовою наших предків (бути може, вам, планетні мої читачі, ця мова-понятней), ми – сім’я. І так добре іноді хоч ненадовго відпочити, у простій, міцний трикутник замкнути себе від усього, що…

Pages: 1 2

Збережи - » Зміст роману Замятіна «Ми» (Тейлор. Білено й конваю) . З'явився готовий твір.

Зміст роману Замятіна «Ми» (Тейлор. Білено й конваю)





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.