Зміст роману Замятіна «Ми» (Розряд. Матеріал ідей. Нульовий стрімчак)

Розряд – саме підходяще визначення. Тепер я бачу, що це було саме як електричний розряд. Пульс моїх останніх днів стає всі сухіше, всі частіше, всі напряженней – полюси всі ближче – сухе потріскування – ще міліметр: вибух, потім – тиша

У мені тепер дуже тихо й порожньо – як у будинку, коли всі пішли й лежиш один, хворий, і так ясно чуєш виразне металеве постукування думок

Бути може, цей “розряд” вилікував мене, нарешті, від моєї болісної “душі” – і я знову став, як всі ми. Принаймні, зараз я без усякого болю подумки бачу Про на щаблях Куба, бачу її в Газовому Дзвоні. І якщо там, в Операційному, вона назве моє ім’я – нехай: в останній момент – я набожно й вдячно лобизну караючу руку Благодійника. У мене стосовно Єдиної Держави є це право – понести кару, і цього права я не поступлюся. Ніхто з нас, нумеров, не повинен, не сміє відмовитися від цього єдиного свого – тем найціннішого – права

… Тихенько, чітко постукують думки; невідомий аеро несе мене в синю височінь моїх улюблених абстракцій. І я бачу, як тут – у найчистішому, розрідженому повітрі – з легким тріском, як пневматична шина, – лопається моє міркування “про діюче право”. І я бачу ясно, що це тільки відрижка безглуздого забобону древніх – їхньої ідеї про “право”.

Є ідеї глиняні – і є ідеї, навіки виліплені із золота або дорогоцінного нашого скла. І щоб визначити матеріал ідеї, потрібно тільки капнути на нього сильнодіючою кислотою. Одну з таких кислот знали й древні: reductio ad finem. Здається, це називалося в них так; але вони боялися цієї отрути, вони воліли бачити хоч яке-небудь, хоч глиняне, хоч іграшкове небо, чим синє ніщо. Ми ж – слава Благодійникові – дорослі, і іграшки нам не потрібні

Отож – якщо капнути на ідею “права”. Навіть у древніх – найбільш дорослі знали: джерело права – сила, право – функція від сили. І от – дві чашки ваг: на одній – грам, на іншій – тонна, на одній – “я”, на іншій – “Ми”, Єдина Держава. Чи не ясно: допускати, що в “я” можуть бути якісь “права” стосовно Держави, і допускати, що грам може зрівноважити тонну, – це зовсім те саме. Звідси – розподіл:

тонні – права, граму – обов’язку; і природний шлях від незначності до величі: забути, що ти – грам і відчути себе мільйонною часткою тонни…

Ви, пишнотелие, рум’яні венеряне, ви, закопчені, як ковалі, ураніти – я чую у своїй синений тиші ваше ремство. Але зрозумійте ж ви: все велике – просто; зрозумійте ж: непорушні й вічні тільки чотири правила арифметики. І великої, непорушної, вічної – пребудет тільки мораль, побудована на чотирьох правилах. Це – остання мудрість, це – вершина тої піраміди, на яку люди – червоні від поту, брикаючись і хриплячи, карабкались століттями. І із цієї вершини-там, на дні, де незначними хробаками ще копошиться щось, що уцелели в нас від дикості предків – із цієї вершини однакова: і протизаконна мати – ПРО, і вбивця, і той безумець, що дерзнув кинути віршем у Єдину Державу; і однаковий для них суд: довременная смерть. Це – те саме божественне правосуддя, про якому мріяли каменнодомовие люди, освітлені рожевими наївними променями ранку історії: їх “Бог” – огуду на Святу Церкву- карав так само, як убивство

Ви, ураніти, – суворі й чорні, як древні іспанці, що мудро вміли спалювати на багаттях, – ви мовчите, мені здається, ви – із мною. Але я чую:

рожеві венеряне – щось там про катування, страти, про повернення до варварських часів. Дорогі мої: мені жаль вас – ви не здатні математично мислитися

Людська історія йде нагору колами – як аеро. Кола різні – золоті, криваві, але всі вони однаково розділені на 360 градусів. І от від нуля- уперед: 10, 20, 200, 360 градусів – знову нуль. Так, ми повернулися до нуля – так. Але для мого матемачически мислячого розуму ясно: нуль – зовсім інший, новий. Ми пішли від нуля вправо – ми повернулися до нуля ліворуч і тому: замість плюса нуль – у нас мінус нуль. Розумієте?

Цей Нуль мені бачиться якимось мовчазним, величезним, вузьким, гострим, як ніж, стрімчаком. У лютій, кошлатій темряві, затамувавши подих, ми відчалили від чорної нічної сторони Нульового Стрімчака. Століття – ми, Колумби, плили, плили, ми обігнули всю землю навкруги, і, нарешті, ура! Салют – і все на щогли: перед нами – інший, дотоле не ведений бік Нульового Стрімчака, осяяний полярним сяйвом Єдиної Держави, блакитна брила, іскри веселки, сонця – сотні сонець, мільярди веселок…

Що з того, що лише толщиною ножа відділені ми від іншої сторони Нульового Стрімчака Ніж – саме міцне, саме безсмертне, саме геніальне із усього, створеного людиною. Ніж – був гільйотиною, ніж універсальний спосіб дозволити все)зло, і по вістрю ножа йде шлях парадоксів – єдино гідний безстрашного розуму шлях..

ЗАПИС 21-Я

Конспект:

АВТОРСЬКИЙ БОРГ. ЛІД НАБУХАЄ. САМА ВАЖКА ЛЮБОВ

Учора був її день, а вона – знову не прийшла, і знову від її – невиразна, нічого не записка, що роз’ясняє. Але я спокійний, зовсім спокійний. Якщо я все-таки надходжу так, як це продиктовано в записці, якщо я все-таки відношу до чергового її талон і потім, опустивши штори, сиджу в себе в кімнаті один – так це, зрозуміло, не тому, щоб я був не в силах іти всупереч її бажанню. Смішно! Звичайно, немає. Просто – відділений шторами від всіх пластирі-цілющих посмішок, я можу спокійно писати от ці самі сторінки, це перше. І друге: у ній, в I, я боюся втратити, бути може, єдиний ключ до розкриття всіх невідомих (історія із шафою, моя тимчасова смерть і так далі). А розкрити їх – я тепер почуваю себе зобов’язаним, просто навіть як автор цих записів, не говорячи вже про те, що взагалі невідоме органічно вороже людині, і homo sapiens – тільки тоді людина в повному змісті цього слова, коли в його граматиці зовсім немає знаків питання, але лише одні окличні, коми й крапки

И от, керований, як мені здається, саме авторським боргом, сьогодні в 16 я взяв аеро й знову відправився в Древній Будинок Був сильний зустрічний вітер. Аеро із працею продирався крізь повітряну хащу, прозорі галузі свистіли й хльостали. Місто внизу-весь начебто із блакитних брил льоду. Раптом- хмара, швидка коса тінь, лід свинцовеет, набухає, як навесні, коли стоїш на березі й чекаєш: от зараз все трісне, заюшить, закрутиться, понесе; але мінута за мінутою, а лід все коштує, і сам набухаєш, серце б’ється всі беспокойней, всі частіше (втім, навіщо пишу я об цьому й звідки ці дивні відчуття? Тому що адже немає такого криголама, який міг би зламати прозрачнейший і прочнейший кришталь нашого життя..).

У входу в Древній Будинок – нікого. Я обійшов навкруги й побачив бабу воротарку біля Зеленої Стіни: приставила козирком руку, дивиться нагору. Там над Стіною – гострі, чорні трикутники яких те птахів: з карканием кидаються на приступ – грудьми об міцну огорожу з електричних хвиль – і назад, і знову над Стеною.

Я бачу: по темними, зарослими зморшками особі- косі, швидкі тіні, швидкий погляд на мене

- Нікого, нікого, нікого немає! Так! І ходити нема чого Так…

Тобто як це нема чого? І що це за дивна манера – уважати мене тільки чиєюсь тінню. А може бути, самі ви все – мої тіні. Хіба я не населив вами ці сторінки – ще недавно чотирикутні білі пустелі. Без мене хіба б побачили вас вага ті, кого я поведу за собою по вузьких стежках рядків?

Усього цього я, зрозуміло, не сказав їй; із власного досвіду я знаю: саме болісне – це заронити в людину сумнів у тім, що він-реальність, трехмерная-а не яка-небудь иная-peальность. Я тільки сухо помітив їй, що її справа відкривати двері, і вона впустила мене у двір

Порожньо. Тихо. Вітер – там, за стінами, далекий, як той день, коли ми пліч-о-пліч, двоє-одне, вийшли знизу, з коридорів – якщо тільки це дійсно було. Я йшов під якимись кам’яними арками, де кроки, ударившись об сирі зводи, падали за мною – начебто увесь час іншої крокував за мною по п’ятах. Жовті – із червоними цегельними прищами – стіни стежили за мною крізь темні квадратні окуляри вікон, стежили, як я відкривав співучі двері сараїв, як я заглядав у кути, тупики, завулки. Хвіртка в заборі й пустир-пам’ятник Великої Двохсотлітньої Війни: із землі – голі кам’яні ребра, жовті вискалені щелепи стін, древня піч із вертикаллю труби – навіки скам’янілий корабель серед кам’яних жовтих і червоних цегельних сплесків

Здалися: саме ці жовті зуби я вже бачив один раз – неясно, як на дні, крізь товщу води – і я став шукати. Провалювався в ями, спотикався об камені, іржаві лабети вистачали мене за юнифу, по чолу повзли долілиць, в очі, остросоление краплі поту…

Ніде! Тодішнього виходу знизу з коридорів я ніде не міг знайти – його не було. А втім – так, може бути, і краще: більше ймовірності, що все це – був один з моїх безглуздих “снів”.

Втомлений, весь у якійсь павутині, у пилу, – я вже відкрив хвіртку – повернутися на головний двір. Раптом позаду – шерех, що хлюпотять кроки, і переді мною – рожеві крила-вуха, двоякоизогнутая посмішка S.

Pages: 1 2

Збережи - » Зміст роману Замятіна «Ми» (Розряд. Матеріал ідей. Нульовий стрімчак) . З'явився готовий твір.

Зміст роману Замятіна «Ми» (Розряд. Матеріал ідей. Нульовий стрімчак)





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.