Я просто списую - слово в слово - те, що сьогодні надруковано в Державній Газеті:

“Через 120 днів закінчується будівля ІНТЕГРАЛА. Близький велика, історична година, коли перший ІНТЕГРАЛ здійметься у світовий простір. Тисячу років тому ваші героїчні предки скорили влади Єдиної Держави вся земна куля. Вам має бути ще більш славний подвиг: скляним, електричним, вогнедишним ІНТЕГРАЛОМ проинтегрировать нескінченне рівняння Всесвіту. Вам має бути благодійному ярму розуму підкорити невідомі істоти, що живуть на інших планетах - бути може, ще в дикому стані волі. Якщо вони не зрозуміють, що ми несемо їм математично безпомилкове щастя, наш борг змусити їх бути щасливими. Але раніше зброї ми випробовуємо слово

Від імені Благодійника оголошується всім нумерам Єдиної Держави:

Усякий, хто почуває себе в силах, зобов’язаний становити трактати, поеми, маніфести, оди або інші твори про красу й велич Єдиної Держави

Це буде перший вантаж, що понесе ІНТЕГРАЛ

Так здраствує Єдина Держава, так здраствують нумера, так здраствує Благодійник!”

Я пишу це й почуваю: у мене горять щоки. Так:

проинтегрировать грандіозне всесвітнє рівняння Так: розігнути дику криву, випрямити неї по дотичній - асимптоте - по прямій. Тому що лінія Єдиної Держави - це пряма. Велика, божественна, точна, мудра пряма - мудрейшая з ліній..

Я, Д-503, будівельник Інтеграла, - я тільки один з математиків Єдиної Держави. Моє звичне до цифр перо не має сил створити музики асонансів і рим. Я лише спробую записати те, що бачу, що думаю-точніше, що ми думаємо (саме так: ми, і нехай це “МИ” буде заголовком моїх записів). Але адже це буде похідна від нашого життя, від математично доконаного життя Єдиної Держави, а якщо так, то хіба це не буде саме по собі, мимо моєї волі, поемою? Буде - вірю й знаюся

Я пишу це й почуваю: у мене горять щоки. Імовірно, це схоже на те, що випробовує жінка, коли вперше почує в собі пульс нового, ще малюсінького, сліпого чоловічка. Це я й одночасно не я. І довгі місяці треба буде харчувати його своїм соком, своєю кров’ю, а потім - з болем відірвати його від себе й покласти до ніг Єдиної Держави

Але я готовий, так само, як кожний, або майже кожний, з нас. Я готовий

ЗАПИС 2-Я

Конспект:

БАЛЕТ. КВАДРАТНА ГАРМОНІЯ. ІКС

Весна. Через Зелену Стіну, з диких невидимих рівнин, вітер несе жовтий медяний пил якихось квітів. Від цього солодкого пилу сохнуть губи - щохвилини проводиш по них мовою - і, мабуть, солодкі губи у всіх зустрічних жінок (і чоловіків теж, звичайно). Це трохи заважає логічно мислитися

Але зате небо! Синє, не зіпсоване ні єдиною хмарою (до чого були дикі смаки в древніх, якщо їхніх поетів могли надихати ці безглузді, безладні, що нерозумно товчуться купи пари). Я люблю - упевнений, не помилюся, якщо скажу: ми любимо тільки таке от, стерильне, бездоганне небо. У такі дні увесь світ відлитий з того ж самого непорушного, вічного скла, як і Зелена Стіна, як і всі наші будівлі. У такі дні бачиш самий синій глиб речей, якісь невідомі дотоле, дивні їхні рівняння - бачиш у чому-небудь такому самому звичному, щоденному

Ну, от хоч би це. Нині ранком був я на елінгу, де будується Інтеграл, і раптом побачив верстати: із закритими очами, самозабутньо, кружлялися кулі регуляторів; мотилі, блискаючи, згиналися вправо й уліво; гордо погойдував плечима балансир; у такт нечутній музиці присідало долото довбального верстата. Я раптом побачив всю красу цього грандіозного машинного балету, залитого легким блакитним сонцем

И далі сам із собою: чому красиво? Чому танець гарний? Відповідь: тому що цей невільний рух, тому що весь глибокий зміст танцю саме в абсолютної, естетической підпорядкованості, ідеальній несвободі. І якщо вірно, що наші предки віддавалися танцю в самі натхненні моменти свого життя (релігійні містерії, військові паради), те це значить тільки одне: інстинкт несвободи издревле органічно властивий людині, і ми, у теперішнім нашім житті - тільки свідомо…

Скінчити прийде після: клацнув нумератор. Я піднімаю очі: ПРО-90 -, звичайно. І через півхвилини вона сама буде тут: за мною на прогулянку

Мила ПРО! - мені завжди це здавалося - що вона схожа на своє ім’я: сантиметрів на 10 нижче Материнської Норми - і тому вся кругло обточена, і рожеве ОБ - рот - розкритий назустріч кожному моєму слову. І ще: кругла, пухка складочка на зап’ястя руки - такі бувають у дітей

Коли вона ввійшла, ще щосили в мені гудів логічний маховик, і я по інерції заговорив об тільки що встановленої мною формулі, куди входили й ми всі, і машини, і танець

- Чудово. Не чи правда? - запитав я

- Так, чудово. Весна, - рожево посміхнулася мені ПРО-90.

Ну от, чи не завгодно: весна… Вона - про весну. Жінки… Язамолчал.

Унизу. Проспект повний: у таку погоду пообідня особиста година ми звичайно витрачаємо на додаткову прогулянку. Як завжди, Музичний Завод всіма своїми трубами співав Марш Єдиної Держави. Мірними рядами, по чотирьох, захоплено відбиваючи такт, ішли нумера - сотні, тисячі нумеров, у блакитнуватих юнифах *, із золотими бляхами на груди - державний номер кожного й кожної. І я - ми, четверо, - одна з незліченних хвиль у цьому могутньому потоці. Ліворуч від мене ПРО-90 (якби це писав один з моїх волосатих предків років тисячу назад, він, імовірно, назвав би її цим смішним словом “моя”); праворуч - два якихось незнайомих нумера, жіночий і чоловічий

Блаженно-Синє небо, малюсінькі дитячі сонця в кожній із блях, не затьмарені божевіллям думок особи… Промені - розумієте: усе з якоїсь єдиної, променистої, усміхненої матерії. А мідні такти: ” Та-Та-Там. Та-та-Там”, ці блискаючі на сонце мідні щаблі, і з кожним щаблем - ви піднімаєтеся усе вище, у запаморочливуу синявий…

И от, так само, як це було ранком, на елінгу, я знову побачив, начебто тільки от зараз перший раз у житті, побачив усе: непорушні прямі вулиці, що бризкає променями скло бруківок, божественні паралелепіпеди прозорих жител, квадратну гармонію сіро-блакитних шеренг. І так: начебто не цілі покоління, а я - саме я - переміг старого Бога й старе життя, саме я створив все це, і я як вежа, я боюся рушити ліктем, щоб не посипалися осколки стін, куполів, машин…

А потім мить - стрибок через століття - Мені згадалася (очевидно, асоціація по контрасту) - мені раптом згадалася картина в музеї: їх, тодішній, двадцятих століть проспект, оглушливо строката, плутана товкотнеча людей, коліс, тварин, афіш, дерев, фарб, птахів… І адже, говорять, це насправді було - це могло бути. Мені здалося це так неправдоподібно, так безглуздо, що я не витримав і розреготався раптом.

И негайно ж луна - сміх - праворуч. Обернувся: в очі мені - білі - надзвичайно білі й гострі зуби, незнайома жіноча особа

- Простите, - сказала вона, - але ви так натхненно всі озирали, як якийсь міфічний бог у сьомий день утвору. Мені здається, ви впевнені, що й мене створили ви, а не хто інший. Мені дуже лестно…

Все це без посмішки, я б навіть сказав, з деякою шанобливістю (може бути, їй відомо, що я - будівельник Інтеграл а). Але не знаю - в очах або бровах - якийсь дивний дратівний ікс, і я ніяк не можу його піймати, дати йому цифрове вираження

Я чомусь зніяковів і, злегка плутаючись, став логічно мотивувати свій сміх. Зовсім ясно, що цей контраст, ця непрохідна прірва між сьогоднішнім і тодішнім…

- Але чому ж непрохідна? (Які білі зуби!) Через прірву можна перекинути місток. Ви тільки уявіть собі: барабан, батальйони, шеренги - адже це теж було - і отже…

- Ну так: ясно! - крикнула (це було разюче перетинання думок: вона - майже моїми ж словами-те, що я записував перед прогулянкою).-Розумієте: навіть думки. Це тому, год те ніхто не “один”, але “один з”. Ми так однакові…

Вона:

- Ви впевнені?

Я побачив гострим кутом підійняті до скронь брови - як гострі ріжки ікса, знову чомусь збився;

глянув праворуч, ліворуч - і…

Праворуч від мене - вона, тонка, різка, вперто-гнучка, як хлист, I-330 (бачу тепер її нумер); ліворуч - ПРО, зовсім інша, вся з окружностей, з дитячій складочкой на руці; і скраю нашої четвірки - невідомий мені чоловічий номер - якийсь двічі вигнутий начебто букви S. Ми всі були різні…

Ця, праворуч, I-330, перехопила, очевидно, мій розгублений погляд - і з подихом:

- Так… На жаль!

По суті, це “на жаль” було зовсім доречно. Але знову щось таке на особі в їй або в голосі… Я з надзвичайної для мене різкістю сказав:

- Нічого не на жаль. Наука росте, і ясно - якщо не зараз, так через п’ятдесят, сто років…

- Навіть носи в усіх…

- Так, носи, - я вже майже кричав. - Раз є - однаково яка підстава для заздрості… Раз у мене ніс ґудзиком, а в іншого..

- Ну, ніс-те у вас, мабуть, навіть і “класичний”, як за старих часів говорили. А от руки… Ні, покажіть-ка, покажите-ка руки!

Pages: 1 2

Збережи - » Зміст роману Замятіна «Ми» (по записах) . З'явився готовий твір.