Зміст роману Замятіна «Ми» (Піджак. Стіна. Скрижаль)

Переглянув все написане вчора – і бачу: я писав недостатньо ясно. Тобто все це доконано ясно для кожного з нас. Але як знати: бути може, ви, невідомі, кому Інтеграл принесе мої записки, може бути, ви велику книгу цивілізації дочитали лише до тої сторінки, що й наші предки років 900 назад Бути може, ви не знаєте навіть таких азів, як Годинна Скрижаль, Особистий Годинник, Материнська Норма, Зелена Стіна, Благодійник. Мені смішно й у той же час дуже важко говорити пр всім це. Це однаково як якби письменникові якого-небудь, скажемо, 20-го століття у своєму романі довелося пояснювати, що таке “піджак”, “квартира”, “дружина”. А втім, якщо його роман переведений для дикунів, хіба мислимо обійтися без приміток щодо “піджака”?

Я впевнений, дикун дивився на “піджак” і думав:

“Ну до чого це? Тільки тягар”. Мені здається, точнісінько так само будете дивитися й ви, коли я скажу вам, що ніхто з нас із часів Двохсотлітньої Війни не був за Зеленою Стеною.

Але, дорогі, треба ж скільки-небудь думати, це дуже допомагає. Адже ясно: вся людська історія, скільки ми її знаємо, це історія переходу від кочових форм до усе більше осілого. Хіба не треба звідси, що найбільш осіла форма життя (наша) є разом з тим і найбільш доконана (наша). Якщо люди металися по землі від краю до краю, так це тільки в часи доісторичні, коли були нації, війни, торгівлі, відкриття різних Америк. Але навіщо, кому це тепер потрібно?

Я допускаю: звичка до цієї осілості вийшла не без праці й не відразу. Коли під час Двохсотлітньої Війни всі дороги зруйнувалися й заросли травою – перший час, мабуть, здавалося дуже незручно жити в містах, відрізаних один від іншого зеленими нетрями. Але що ж із цього? Після того як у людини відвалився хвіст, він, імовірно, теж не відразу навчився зганяти мух без допомоги хвоста. Він перший час, безсумнівно, тужив без хвоста. Але тепер – можете ви собі уявити, що у вас хвіст? Або: можете ви себе уявити на вулиці голим, без “піджака” (можливо, що ви ще розгулюєте в “піджаках”) От так само й отут: я не міг собі представити місто, не одягнений Зеленої Стеною, не можу представити життя, не вбрану в цифрові ризи Скрижалі

Скрижаль От зараз зі стіни в мене в кімнаті суворо й ніжно в очі мені дивляться її пурпурні на золотому полі цифри Мимоволі пригадується те, що в древніх називалося “іконою”, і мені хочеться складати вірші або молитви (що те саме). Ах, навіщо я не поет, щоб гідно оспівати тебе, об Скрижаль, про серце й пульс Єдиної Держави

Всі ми (а може бути, і ви) ще дітьми, у школі, читали цей найбільший з пам’ятників, що дійшли до нас, древньої літератури – “Розклад залізниць”. Але поставте навіть його поруч зі Скрижаллю – і ви побачите поруч графіт і алмаз: в обох те саме – З, вуглець, – але як вічний, прозорий, як сіяє алмаз. У кого не захоплює духу, коли ви з гуркотом мчитеся по сторінках “Розкладу”. Але Годинна Скрижаль кожного з нас наяву перетворює в сталевого шестиколесного героя великої поеми. Щоранку, із шестиколесной точністю, у той самий година й у ту саму мінуту ми, мільйони, встаємо як один У той самий година единомиллионно починаємо роботу – единомиллионно кінчаємо. І, зливаючись у єдине, миллионорукое тіло, у ту саму, призначеною Скрижаллю, секунду, ми підносимо ложки до рота й у ту саму секунду виходимо на прогулянку і йдемо в аудиториум, у зал Тейлоровских екзерсисів, відходимо до сну…

Буду цілком відвертий- абсолютно точного рішення завдання щастя немає ще й у нас: два рази в день – від 16 до 17 і від 21 до 22 єдиний потужний організм розсипається на окремі клітки: це встановлені Скрижаллю Особисті Годинники. У ці годинники ви побачите: у кімнаті в одних цнотливо спущені штори, інші розмірно по мідних щаблях Маршу проходять проспектом, треті – як я зараз – за письмовим столом. Але я твердо вірю – нехай назвуть мене ідеалістом і фантазером – я вірю: раніше або пізніше, але коли-небудь і для цих годин ми знайдемо місце в загальній формулі, коли-небудь всі 86 400 секунд увійдуть у Годинну Скрижаль

Багато неймовірного мені доводилося читати й чути про ті часи, коли люди жили ще у вільному, тобто неорганізованому, дикому стані Але самим неймовірним мені завжди здавалося саме це: як тодішня – нехай навіть зародкова – державна влада могла допустити, що люди жили без усякої подоби нашої Скрижалі, без обов’язкових прогулянок, без точного врегулювання строків їжі, вставали й лягали спати коли їм взбредет у голову; деякі історики говорять навіть, начебто в ті часи на вулицях всю ніч горіли вогні, всю ніч по вулицях ходили і їздили

От цього я ніяк не можу осмислити. Адже як би не був обмежений їхній розум, але все-таки повинні ж вони були розуміти, що таке життя було самим теперішнім поголовним убивством – тільки повільним, день у день. Держава (гуманність) забороняло вбити на смерть одного й не забороняло вбивати мільйони наполовину. Убити одного, тобто зменшити суму людських життів на 50 років, – це злочинно, а зменшити суму людських життів на 50 мільйонів років – це не злочинно. Ну, хіба не смішно? У нас цю математично-моральне завдання в півхвилини вирішить будь-який десятилітній нумер, у них не могли – всі їхні Канти разом (тому, що жоден з Кантів не догадався побудувати систему наукової етики, тобто заснованої на вирахуванні, додаванні, розподілі, множенні).

А це хіба не абсурд, що держава (воно сміло називати себе державою!) могло залишити без усякого контролю сексуальне життя. Хто, коли й скільки хотів. Зовсім ненауково, як звірі. І як звірі, наосліп, родили дітей. Чи не смішно:

знати садівництво, курівництво, рибництво (у нас є точні дані, що вони знали все це) і не зуміти дійти до останнього щабля цих логічних сходів детоводства. Не додуматися до наших Материнської й Батьківської Норм

Так смішно, так неправдоподібно що от я написав і боюся а раптом ви, невідомі читачі, порахуєте мене за злого жартівника Раптом подумаєте, що я просто хочу поиздеваться над вами й із серйозним видом розповідаю совершеннейшую нісенітниця

Але перше я не здатний на жарти – у всякий жарт неявною функцією входить неправда, і друге Єдина Державна Наука затверджує, що життя древніх була саме така, а Єдина Державна Наука помилятися не може. Та й звідки тоді було б узятися державній логіці, коли люди жили в стані волі, т е звірів, мавп, череди. Чого можна жадати від них, якщо навіть і в наш час звідки те із дна, з волохатих глибин – ще зрідка чутно дика, мавпяча луна

На щастя, тільки зрідка. На щастя, це тільки дрібні аварії деталей їх легко ремонтувати, не зупиняючи вічного, великого ходу всієї Машини И для того, щоб викинути геть, що погнувся болт, у нас є митецька, тяжка рука Благодійника, у нас є досвідчене око Хоронителів

Так, до речі, тепер згадав цей учорашній, двічі вигнутий, як S, – здається мені траплялося видать його вихідної з Бюро Хоронителів Тепер розумію, отчого в мене було це інстинктивне почуття поваги до нього і яка те незручність, коли ця дивна I при ньому Повинен зізнатися, що ця I

Дзвонять спати 22 30. До завтра

ЗАПИС 4-Я

Конспект:

ДИКУН З БАРОМЕТРОМ ЕПІЛЕПСІЯ ЯКБИ

Дотепер мені все в житті було ясно (недарма ж у мене, здається, деяка пристрасть до цього самого слова “ясно”) А сьогодні Не розумію

Перше я дійсно одержав убрання бути саме в аудиториуме 112, як вона мені й говорила

Хоча ймовірність була – 1.500/10.000.000=3/20.000 (1.500 – це число аудиториумов, 10.000.000 – нумеров). А друге… Втім, краще по порядку

Аудиториум. Величезний, наскрізь просолнечний напівкуля зі скляних масивів. Циркулярні ряди шляхетно кулястих, гладко обстрижених голів. З легким завмиранням серця я оглянувся навкруги. Думаю, я шукав: чи не блисне де над блакитними хвилями юниф рожевий серп – милі губи О. От чиїсь надзвичайно білі й гострі зуби, схожі… ні, не те. Нині ввечері, в 21, Про прийде до мене- бажання побачити її тут було зовсім природно.

От – дзвінок. Ми встали, проспівали Гімн Єдиної Держави – і на естраді блискаючим золотим гучномовцем і дотепністю фонолектор.

- “Шановні нумера! Недавно археологи відкопали одну книгу двадцятого століття. У ній іронічний автор розповідає про дикуна й про барометр. Дикун помітив- щораз, як барометр зупинявся на “дощі”, дійсно йшов дощ. І тому що дикунові схотілося дощу, то він повиковирял рівно стільки ртуті, щоб рівень став на “дощ” (на екрані – дикун у пір’ях, виколупивающий ртуть: сміх). Ви смієтеся але чи не здається вам, що сміху набагато більше гідний європеєць тої епохи. Так само, як дикун, європеєць хотів “дощу” – дощу із прописної букви, дощу алгебраїчного. Але він стояв перед барометром мокрою куркою. У дикуна принаймні було більше сміливості й енергії й – нехай дикої – логіки: він зумів установити, що є зв’язок між наслідком і причиною. Виколупавши ртуть, він зумів зробити перший крок на тім великому шляху, по якому…”

Pages: 1 2

Збережи - » Зміст роману Замятіна «Ми» (Піджак. Стіна. Скрижаль) . З'явився готовий твір.

Зміст роману Замятіна «Ми» (Піджак. Стіна. Скрижаль)





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.