Зміст роману Замятіна «Ми» (Квадрат. Володаря світу)

Знову не те. Знову з вами, невідомий мій читач, я говорю так, начебто ви… Ну, скажемо, старий мій товариш, R-13, поет, негрогубий, – ну так всі його знають. А тим часом ви – на Місяці, на Венері, на Марсі, на Меркурії – хто вас знає, де ви й хто

От що: уявіть собі – квадрат, живий, прекрасний квадрат. І йому треба розповісти про себе, про своє життя. Розумієте, квадрату найменше прийшло б у голову говорити про те, що в нього всі чотири кути рівні: він цього вже просто не бачить – настільки це для нього звично, щодня. От і я увесь час у цьому квадратному положенні. Ну, хоч би рожеві талони й усе з ними зв’язане: для мене це – рівність чотирьох кутів, але для вас це, може бути, почище, чим біном Ньютона

Отож. Якийсь із древніх мудреців, зрозуміло, випадково, сказав розумну річ: “Любов і голод володіють миром”. Ergo: щоб опанувати миром – людин повинен опанувати володарями світу. Наші предки дорогою ціною скорили, нарешті. Голод: я говорю про Велику Двохсотлітню Війну – про війну між містом і селом. Імовірно, з релігійних забобонів дикі християни вперто трималися за свій “хліб” *. Але в 35-м року – дощенту Єдиної Держави – була винайдена наша теперішня, нафтова їжа. Правда, вижило тільки 0,2 населення земної кулі. Але зате, очищене від тисячолітнього бруду, яким сяючої стала особа землі. І зате ці нуль цілих і дві десятих вкусили блаженство в чертогах Єдиної Держави

* Це слово в нас збереглося тільки у вигляді поетичної метафори: хімічний склад цієї речовини нам невідомий

Але чи не ясно: блаженство й заздрість – це чисельник і знаменник дробу, іменованої щастям. І який був би зміст у всіх незліченних жертвах Двохсотлітньої Війни, якби в нашім житті все-таки ще залишався привід для заздрості. А він залишався, тому що залишалися носи “ґудзиком” і носи “класичні” (наша тодішня розмова на прогулянці), тому що любові одних домагалися багато хто, інших – ніхто

Природно, що, підкоривши собі Голод (алгебраїчний==сумі зовнішніх благ), Єдина Держава повела настання проти іншого володаря світу – проти Любові. Нарешті й ця стихія була теж переможена, тобто організована, математизована, і близько 300 років тому був проголошений наш історичний “Lex sexualis”: “усякий з нумеров має право – як на сексуальний продукт – на будь-який нумер”.

Ну, далі там уже техніка. Вас ретельно досліджують у лабораторіях Сексуального Бюро, точно визначають зміст полових гормонів у крові – і виробляють для вас відповідний Табель сексуальних днів. Потім ви робите заяву, що у свої дні бажаєте користуватися нумером таким-те (або таким-те), і одержуєте належну талонну книжечку (рожеву). От і всі

Ясно: приводів для заздрості немає вже ніяких, знаменник дробу щастя наведений до нуля – дріб перетворюється в чудову нескінченність. І те саме, що для древніх було джерелом незліченних найдурніших трагедій, у нас наведене до гармонійної, приємно-корисної функції організму так само, як сон, фізична праця, прийом їжі, дефекація та інше. Звідси ви бачите, як велика сила логіки очищає всі, чого б вона не торкнулася. ПРО, якби й ви, невідомі, пізнали цю божественну силу, якби й ви навчилися йти за нею до кінця

… Дивно, я писав сьогодні про найвищі вершини в людській історії, я увесь час дихав найчистішим гірським повітрям думки, а усередині якось хмарно, паутинно й хрестом – якийсь четирехлапий ікс. Або це мої лабети, і всі тому, що вони були довго в мене перед очами – мої кошлаті лабети. Я не люблю говорити про їх – і не люблю їх:

це слід дикої епохи. Невже в мені дійсно.

Хотів закреслити все це – тому що це виходить із меж конспекту. Але потім вирішив: не закреслю. Нехай мої записи, як найтонший сейсмограф, дадуть криву навіть самих незначних мозкових коливань: адже іноді саме такі коливання служать провісником

А от уже абсурд, це вуж дійсно варто було б закреслити: нами уведені в русло всі стихії – ніяких катастроф не може бути

И мені тепер зовсім ясно: дивне почуття усередині – усе від того ж самого мого квадратного положення, про якому я говорив спочатку. І не в мені ікс (етого не може бути) – просто я боюся, що який-небудь ікс залишиться у вас, невідомі мої читачі. Але я вірю-ви не будете занадто строго судити мене. Я вірю – ви зрозумієте, що мені так важко писати, як ніколи жодному авторові протягом всієї людської історії: одні писали для сучасників, інші – для нащадків, але ніхто ніколи не писав для предків або істот, подібних їх диким, віддаленим предкам…

ЗАПИС 6-Я

Конспект:

ВИПАДОК. ПРОКЛЯТЕ “ЯСНО”. 24ЧАСА.

Повторюю: я поставив собі в обов’язок писати, нічого не приховуючи. Тому, як ні смутно, повинен відзначити тут, що, мабуть, навіть у нас процес отвердіння, кристалізації життя ще не закінчився, до ідеалу ще кілька щаблів. Ідеал (це ясно) там, де вже нічого не трапляється, а в нас… От чи не завгодно: у Державній Газеті сьогодні читаю, що на площі Куба через два дні відбудеться свято Правосуддя Стало бути, знову якийсь із нумеров порушив хід великої Державної Машини, знову трапилося щось непередбачене, непредвичислимое.

И, крім того, щось трапилося із мною. Правда, це було протягом Особистої Години, тобто протягом часу, спеціально відведеного для непередбачених обставин, але все-таки…

Близько 16 (точніше, без десяти 16) я був будинку. Раптом – телефон

- Д-503? – жіночий голос

- Так.

- Вільні?

- Так.

- Це я, I-330. Я зараз залечу за вами, і ми відправимося в Древній Будинок. Згодні?

I-330… Ця I мене дратує, відштовхує – майже лякає. Але саме тому-те я й сказав: так.

Через 5 мінут ми були вже на аеро. Синя травнева майоліка неба й легеня сонце на своєму золотом аеро дзижчить слідом за нами, не обганяючи й не відстаючи. Але там, спереду, біліє більмом хмара, безглузде, пухке, як щоки стародавнього “купідона”, і це якось заважає. Переднє віконце підняте, вітер, сохнуть губи, поневоле їхнього увесь час облизуєш і увесь час думаєш огубах.

От уже видні видали мутно-зелені плями – там, за Стеною. Потім легеня, мимовільне завмирання серця – долілиць, долілиць, долілиць, як із крутої гори, – і ми в Древнього Будинку

Все це дивне, тендітне, сліпе спорудження одягнене навкруги в скляну шкарлупу: інакше воно, звичайно, давно б уже звалилося. У скляних дверей – баба, вся зморщена й особливо рот: одні складки, складання, губи вже пішли усередину, рот якось заріс – і було зовсім неймовірно, щоб вона заговорила. І все-таки заговорила

- Ну що, милі, будиночок мій прийшли подивитися? – И зморшки засяяли (тобто, імовірно, зложилися променеподібно, що й створило враження “засяяли”).

- Так, бабуся, знову схотілося, – сказала їй I. Зморщечки сіяли:

- Сонце-Те, а? Ну що, що? Ах, пустуха, ах, пустуха! Знаю, знаю! Ну, добре: одні йдіть, я вуж краще отут, на сонце…

Гм… Імовірно, моя супутниця – отут частий гість. Мені хочеться щось із себе стряхнути-заважає: імовірно, усе той же настирливий зоровий образ:

хмара на гладкій синій майоліці

Коли піднімалися по широким, темним сходам, I сказала:

- Люблю я її – бабу цю

- За що?

- А не знаю. Може бути – за її рот. А може бути – нізащо. Просто так.

Я знизав плечима. Вона продовжувала, посміхаючись мало-мало, а може б ть, навіть зовсім не посміхаючись:

- Я почуваю себе дуже винуватої. Ясно, що повинна бути не ” просто-так-любов”, а ” тому-що-любов” Всі стихії повинні бути

- Ясно – почав я, негайно ж піймав себе на цьому слові й нишком заглянув на I. помітила чи ні?

Вона дивилася кудись долілиць; ока були опущені – як штори

Згадалося- увечері, близько 22, проходиш по проспекті, і серед яскраво освітлених, прозорих кліток – темні, з опущеними шторами, і там, за шторами… Що в їй там, за шторами? Навіщо вона сьогодні подзвонила, і навіщо все це?

Я відкрив важкі, скрипливі, непрозорі двері – і ми в похмурому, безладному приміщенні (це називалося в них “квартира”). Той самий, дивний, “королівський” музичний інструмент – і дика, неорганізована, божевільна, як тодішня музика, строкатість фарб і форм. Біла площина вгорі, темно-сині стіни, червоні, зелені, жовтогарячі плетіння древніх книг; жовта бронза – канделябри, статуя Будди, зіпсовані епілепсією, що не укладаються ні в які рівняння лінії меблів

Я с працею виносив цей хаос Але в моєї супутниці був, очевидно, більше міцний організм

- Це – сама моя улюблена. – і раптом начебто спохватилася – укус-посмішка, білі гострі зуби – Точніше, сама безглузда із всіх їх “квартир”

- Або ще точніше, держав, – поправив я – Тисячі мікроскопічних, вічно воюючих держав, нещадних, як

- Ну так, ясно – очевидно, дуже серйозно сказала I

Pages: 1 2

Збережи - » Зміст роману Замятіна «Ми» (Квадрат. Володаря світу) . З'явився готовий твір.

Зміст роману Замятіна «Ми» (Квадрат. Володаря світу)





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.