Зміст поняття «моральна поведінка» в контексті досліджень педагогів різних часів

Поняття «мораль» і «моральність» у багатьох випадках є синонімами. Але вони не завжди є тотожні. Мораль на відміну від моральності, передусім, виступає як певна форма свідомості сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил і норм поведінки. Що ж до моральності, то її розуміють як втілення певних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей, стосунках між ними.

Мораль як особлива форма людських відносин формувалася здавна, а норми моралі різнилися від епохи до епохи, і ставлення до них було неоднозначним. Люди будь-яких епох і часів діяли за різними морально-етичними нормами та оцінками, ідеалами й цілями, що, зрештою, повністю ніколи не повторювалися в історії. Неоднаковими були соціально-історичні умови життєдіяльності людей, соціальні зв’язки між ними, класовий розподіл, стиль життя тощо. Індивіди, що виступали в ролі суб’єктів моральності як її творці й носії, мали різноманітні психологічні характеристики. Соціальна свідомість стародавнього грека виробила значну кількість моральних уявлень (справедливість, мужність, доброчинність, добро тощо), які він ставив вище, порівняно з багатством, суспільним статусом.

Але вплив цих уявлень на поведінку людини, їх фактична роль у системі її реальних мотивів були незначними, практично вони мали лише зовнішню привабливість. Тому люди на перше місце ставили зовсім інші цінності: прагнення насолоди, життєвої вигоди, бажання дістати високу посаду тощо. Здавна наслідування моральних ідеалів не посіло належного місця в повсякденних справах людини. Як вважав Сократ, моральні поняття не зводяться до поодиноких проявів, однак у реальному предметному світі вони майже не реалізуються.

Моральність суспільства протягом століть перебувала на двох рівнях: на нижньому – фактичному, в умовах існування людських стосунків з їхніми численними і здебільшого егоїстично орієнтованими «звичаями», й на вищому, – де панувала царина абстрактного добра як критерію програми для всієї життєдіяльності людства.

Сократ, розглядаючи людину як моральну істоту, дійшов висновку, що існують об’єктивні моральні норми. Їхнє дотримання є виявом сформо-ваності людського «mos».

Моральна норма (з лат. norma – правило, зразок) – одна з найпростіших форм моральної вимоги; вона виступає і як елемент моральних стосунків, і як форма моральної свідомості. З одного боку, це норма поведінки, звичай, постійно відтворюваний в однотипних учинках багатьох людей як моральний закон, обов’язковий для кожної людини, а з іншого – відповідне правило (заповідь), відображене в моральній свідомості [13, с. 220].

Отже, моральні норми є елементарною формою моральної вимоги, певним взірцем поведінки, що відбиває усталені потреби людського співжиття та відносини і має обов’язковий характер.

Нині людина живе за нормами, які сама собі встановлює. її дії мають цілеспрямований характер. Різні люди, і навіть одна й та ж людина в різний час і за різних обставин, можуть чинити по-іншому.

Людина перебуває в процесі безперервного становлення. Вона завжди прагне стати іншою, піднятися над собою. Прагнучи бути іншою, не може змиритися з процесом вічного становлення, і це породжує бажання звільнитися від спроби постійного удосконалення.

Отже, мораль і є ставленням людини до себе в перспективі власного прагнення до досконалості, ідеалу.

В людині, починаючи з давнини, виділяють три складові: тіло, душу та дух. Мораль є характеристикою душі. Тіло і дух немовби утворюють два полюси душі, її розумну і нерозумну, вищу і нижчу частини. Якщо тіло є тваринним початком у людині, а дух – божественним, то душа – це саме людське в людині. Тіло прив’язує людину до землі, сковує її обручем ненаситних бажань, а духом вона споглядає вічне. Душа є поєднанням одного з іншим, вона характеризує людину в її русі від нижчого до вищого, від тваринного до божественного. Якісний стан душі виражається в моралі. Мораль, власне, і є анатомією душі. Подібно до того, як дух буває істинним чи

Хибним, тіло – сильним чи слабким, так і душа буває доброю чи злою.

Сфера діяльності моралі широка, але багатство людських стосунків можна звести до таких: особистість і суспільство, особистість і колектив, колектив і суспільство, колектив і колектив, людина і людина, ставлення людини до самої себе, ставлення людини до праці.

Таким чином, у розв’язанні питань моралі є правомірною не тільки колективна, а й індивідуальна свідомість: моральний авторитет кого-небудь залежить від того, наскільки правильно він усвідомлює загальні моральні принципи та ідеали суспільства й відображену в них історичну необхідність. Але це не є свідченням того, що людина сліпо відповідатиме «історичній тенденції». Моральна діяльність передбачає не тільки виконання, а й вироблення нових форм, принципів, які відповідають сучасним ідеалам. Вона спрямована на саму людину, розвиток закладених у ній здібностей, особливо її духовно-моральних сил, на удосконалення, реалізацію сенсу життя.

Перші спроби філософської етики, що дістали відображення в ученнях Анаксагора, Анаксімандра, Геракліта, піфагорійців та інших філософів ранньої античності мали переважно космологічний характер. Античність увійшла в історію етичної науки як початок її становлення [4].

Наскрізною ж проблемою всього етапу античності була проблема нормативності людського існування, що розглядалася як обґрунтування специфіки людського способу життя [4].

Мораль розумілася суто натуралістично як спроектований на людину космічний світопорядок.

Демокріт зумів довести до логічного кінця принцип натуралістичного тлумачення людини. На його переконання, все, до чого вона прагне, й до чого повинна прагнути, визначається природою всього живого [4].

Софісти критикували переконаність у можливості достовірного знання про світ. Вони вважали, що людські уявлення та оцінки існують в уявленнях певного індивіда.

Протагор стверджував, що міра всіх речей – людина.

Моральні норми, на думку софістів, є продуктом творчості людини, а тому довільні [4, с. 43].

Давньогрецький філософ Сократ продовжив розвивати ідеї софістів. Він уперше розглянув моральне буття людини і вважав, що людина більше потребує пізнання самої себе і своїх вчинків, ніж пізнання природи та Всесвіту. Філософ стверджував, що знання, усвідомлення людського добра є достатньою умовою для його творення.

За всієї своєї ідеалістичності й утопічності настанова Сократа на реалізацію морального способу життя шляхом інтелектуального й морального самовдосконалення була надзвичайно плідною щодо виявлення суті морального феномена. Поєднавши моральну досконалість людини із самовдосконаленням людської душі, він виділив тим самим особливий статус

Ідеального в людській життєдіяльності. Мораль була усвідомлена як надчуттєвий ідеальний феномен, що не зводиться до усталених звичаїв і, водночас, єдиний з ними [4].

Проте вчення Сократа і Платона розкритикував їхній найкращий учень – Арістотель. Перекресливши теорію «ідей» як безтілесних форм речей, він створив учення об’єктивного ідеалізму. Філософ вважав, що в основі моральної діяльності лежить об’єктивна доцільність. Найвище благо – це мета, до якої люди прагнуть заради неї самої [1].

Арістотель враховував також роль соціального життя у вихованні: «Неможливо й, у всякому разі, нелегко за допомогою міркувань змінити те, що здавна корениться в звичаях» [1, с. 288].

В умовах розчарування реальним життям і неможливості змінити його людина потягнулася душею до вищих сил, до Бога, щоб він розв’язав її проблеми, допоміг стати такою, як вона мріє, залагодив усі негаразди.

Християнська мораль знаходить свій вияв в уявленнях і поняттях про моральне і аморальне, в сукупності певних моральних норм (наприклад, заповідях), специфічних релігійно-моральних почуттях (християнська любов, совість та ін.) і деяких вольових якостях віруючої людини (терпіння, покірність), а також у системах морального богослов’я і теологічної етики.

Головною особливістю християнської, як і взагалі будь-якої релігійної моралі, є те, що її основні положення ставляться в обов’язок людини разом з догмами християнського віровчення. В основі будь-якого кодексу моралі лежить вихідний принцип, загальний критерій моральної оцінки вчинків людей. Християнство має свій критерій розрізнення добра і зла, морального і аморального в поведінці – спасіння особистої безсмертної душі для вічного блаженного життя з Богом.

Культ морально вихованої людини був висунутий на перший план діячами епохи Відродження.

Pages: 1 2 3 4

Збережи - » Зміст поняття «моральна поведінка» в контексті досліджень педагогів різних часів . З'явився готовий твір.

Зміст поняття «моральна поведінка» в контексті досліджень педагогів різних часів





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.