Живаючи Росія в поемі Н. В. Гоголя «Мертві душі»

Сучасник А. С.Пушкіна, Н. В.Гоголь створював свої добутки в тих історичних умовах, які зложилися в Росії після невдалого першого революційного виступу – виступу декабристів в 1825 році. Звертаючись у добутках до найважливіших історичних проблем свого часу, письменник пішов далі по шляху реалізму, що був відкритий Пушкіним і Грибоєдовим. В. Г.Бєлінський писав: «Гоголь перший глянув сміло й прямо на російську дійсність». Н. В.Гоголь був наділений даром надзвичайної спостережливості, самі дрібні подробиці не вислизали від його уваги. Роблячи свої таємні спостереження над людиною й навколишньою його дійсністю, аналізуючи їх, письменник у результаті приходить від розрізнених реальних рис до створення цілісного портрета сучасності. Узагальнення, до якого гоголівська художня думка завжди тяжіла, одержує в «Мертвих душах» нову форму

«Мені хочеться в цьому романі показати… всю Русь», – писав він у листі Пушкіну. Н. В.Гоголь ненавидів кріпосне право, тому в поемі «Мертві душі» він гнівно викриває кріпосництво, що веде до зубожіння країни, до економічної й культурної відсталості її, до вимирання селянства. «Мертві душі» – це поема Ороссии.

Автор вдало вибрав сюжет і зумів втілити свій задум. Поняття «мертві душі» многообразно переломлюється в поемі, постійно переходячи з однієї значеннєвої площини в іншу (мертві душі – як померлі кріпаки і як духовно омертвілі поміщики й чиновники). Із чарівним лукавством народжуються незвичайні порівняння й стилістичні звороти, які становлять одну з характерних рис поеми. Так, описуючи вечір у губернатора, Гоголь уподібнює одягнених у чорні фраки чиновників, що мигочуть по залі, рию мух на «білому сяючому рафінаді». Але на цьому порівняння не закінчується – далі з’являється стара ключниця, що розрубує цей цукор, мухи почухують «себе під крильцями» і так далі.

На якийсь час читач забуває, де він перебуває, а коли згадує, уже трохи по-іншому оцінює чиновників, що метушаться. Так розгорнуте порівняння дає характеристик)’ присутніх на балі. Важливу роль грають і скороминущі порівняння, які, як блискаючі діаманти, розсипані по всій поемі й створюють її неповторний колорит. Так, наприклад, особа губернаторської дочки бути схоже на «тільки що знесене яєчко»; голова Феодулии Іванівни Собакевич походила на огірок, а самого Собакевича – більше на гарбуз, з якої на Русі роблять балалайки

При зустрічі із Чичиковым вираження особи Манилова було як у кота, у якого злегка почухували за вухами. Для створення гумористичного ефекту Гоголь використовує й гіперболи, наприклад, говорячи про плюшкинской зубочистку, який колупали в зубах ще до навали французів. З тонкою іронією описує Гоголь зовнішність, звички, побут персонажів

За іронією часто – їдка сатира. Зовнішній вигляд Плюшкина, що вразив самий пролаз і лицеміра Чичикова (той довго не міг зміркувати, чи ключник перед ним або ключниця), звички « рибалки-жебрака», що розпустилися в душі Плюшкина, -все це дивно дотепно й смішно, але… перестає бути забавної ця занепала особистість, що і особистістю-те не назвеш. Як точно сказав про нього Гоголь: «діра на людстві»! Так хіба смішна людина, що втратила все людське: вигляд, душ), серце? Він відрікся від власної дочки, холодний квнукам.

Перед нами павук, для якого головне полягає в Том, щоб якомога швидше проковтнути видобуток. Так надходить він зі своїми селянами, выкачивая з них все добро до останньої нитки, а потім воно гниє в бездонних коморах. От отут-те й відчуваються «сльози» автора: розповідаючи нам історію життя героя, він оповідає про падіння людини

Як, чому може трапитися з людиною страшне – перетворення в «мертву душу»? Так, спершу нам смішно було читати про Плюшкина, але коли задумаєшся про цю необоротну зміну особистості, стає гірко. Що висміює Гоголь у своїх героях, що кваліфікує як неприпустиме в нормальному людському суспільстві? Коробочка – «дубинноголовая», Собакевич – «кулак», тут попятно, над чим знущається автор

Але, здавалося б, говорячи про Манилова, слово «осуд» якось недоречно. Адже перед нами такий милий, приємний у всіх відносинах, чемна й добра людина. Це ще й досить утворений поміщик, що виглядає прямо-таки вченим чоловіком на тлі Коробочки або Собакевича.

А як забавні його дитинки, названі Алки-Будинок і Фемистоклюсом. Але Гоголю соромно й боляче за Манилова, що, будуючи прожекти в «храмі відокремленого міркування» і почитуючи книгу, завжди закладену ча чотирнадцятій сторінці, не зауважує злодійства й пияцтва своїх мужиків. Манилов у ледарстві й ліні проживає все, що створено його селянами, ні про що не замислюючись. Гоголь – різкий і гнівний викривач. Таким він виступає на сторінках «Мертвих душ». Іноді сміх Гоголя може звучати й добрим-добрій-по^-доброму, ласкаво.

Саме з почуттям радісної гордості, якщо можливо так виразитися, говорить письменник про російський народ. Так з’являється образ мужика, що, подібно невтомній мурасі, песет товста колода. Чичиков запитує його, як проїхати до Плюшкину, і, домігшись нарешті відповіді, посміюється над влучним прізвиськом, що дали поміщик}мужики. Гоголь говорить про вихідному із самого серця, животрепетному російському слові. Він пише про російського мужика, якого пішли хоч на Камчатку, дай у руки сокира, і він піде рубати собі нову хату

У цих словах – надія, віра в російський народ. Н. В.Гоголя не можна назвати ні письменником-сатириком, ні гумористом, хоча й сатира, і гумор присутні в його добутках. Скоріше, це письменник-філософ, зі смутною посмішкою размышляющий про життя. Недарма А. С.Пушкін ВИКЛИКНУВ: «Боже, як смутна наша Росія!

» copyright

Збережи - » Живаючи Росія в поемі Н. В. Гоголя «Мертві душі» . З'явився готовий твір.

Живаючи Росія в поемі Н. В. Гоголя «Мертві душі»





Шкільні предмети. Шкільна фізика. Уроки з англійської, французької, німецької мов.