Народивши його на Різдво Христово року Божого 1938, у лиху годину знищення нас як народу, мати не побоялася записати його цим великим днем і заклала в імені його, Василі, що по-гречески означає «володар», прагнення до необхідній нам державності. В останні роки свого земного життя він запитував у камері в глибоко віруючого діда Семена-Покутника: «А що це для людини народитися на таке велике свято?» На що дід сказав: «Тобто додаткова благодать Божа, щастя, кому багато дається й з того багато спроситься». Він знав собі ціну, говорячи: «Маю себе за людину, що пише вірші

Деякі з них - як на мене - варті…. Вірш «Як добре те, що смерті не боюся я» можна вважати програмним для поета. Воно невелике по розмірі, але глибоке за змістом. У ньому стисло викладене життєве кредо Стуса, його духовні принципи й начебто накреслений власний трагічний, страждаючий життєвий шлях. Зі скупих стриманих рядків виникає образ мужньої людини, патріота-борця, що вірить у правоту і її прийдешню перемогу. Вірш сприймається як своєрідний монолог, останнє слово підступне обвинуваченого, звернене до несправедливих суддів. Зі спокійним достоїнством, без найменшого натяку на каяття звучать перші рядки добутку:

• Як добре те, що смерті не боюся я
• И не запитую, чи важкий мій хрест,
• И що перед вами, судді, не хилюся
• У передчутті недовідомих верст…

У них немає бравади й пози. Біблійний образ важкого хреста через асоціацію з образом Ісуса, що сам ніс свій тяжкий хрест, на якому його розіпнули, затверджує справедливість справи, за яке боровся герой. Життя Стуса була сповнена добра, любові, шляхетних дій в ім’я України, її народу. Усіляка скверна до нього не приставала. Відповідати ненавистю, прокльонами, каяттям на вчинене йому зло ця людина не вміла й не хотіла. Це підкреслюється епітетом - «незла особа» поета. Василь Стус, перебуваючи в неволі, теж вірить, що нехай і після смерті, проте, стане відомим свого народу, вернеться до нього з холодних табірних снігів, «Народ мій, до тебе я ще відвертаю…». Ліричний герой поезії Стуса - сам він - знав, що шлях йому судився трагічний, передчував свою загибель і був готовий до неї. Більш того, він свідомо вибрав для себе трагічну долю, благав Бога залишити його таким,

• Яким мене мати вродила
• И благословила вмири.
• И добре, що не зуміла
• Мене від лиха вберегти
• «Господи, гніву пречистого…»

Невипадково образ смерті у вірші «Як добре те…» створює поетичне кільце: починається вірш словами ліричного героя про те, що він не боїться смерті, а наприкінці його ж упевненістю, що до народу він прийде тоді, коли в смерті обернеться до життя - і в смерті з рідним краєм порідниться. І справді, його гірке посмертне повернення на дорогу Україну - у рідну землю - було безмежно сумним і одночасно тріумфальним. Україною поет жив, марив у чужині. Ця любов була змістом його життя. Навіть у похмурих північних пейзажах Василеві бачилася Україна. Невеликий вірш «На колимском мррозе калина…» є тому переконливим доказом. У цьому вірші вперше кольори калини рівняється зі слізьми, так ще й багряними? І відразу - спалах уяви й різкий контраст

• Неосяжний осолнцений день,
• И собором дзвінким Україна
• Написалась на мурах в’язниці

Навіть за тюремними мурами бачить поет Україну в образі дзвінкого собору. І знову сумний контраст, картина колимских снігів:

• Тиша, безлюддя навкруги,
• Тільки сонце, і простори, і сніг…
• И якимись вітрами занесена калина

Завершується пейзажний малюнок філософським образом, що стане зрозумілим лише в контексті всього творчості (і життя) поета: «И зійшлися кінці й початку на цієї чужої землі». Є в заділі Стуса ще один вражаючий спогад - пейзаж - поле синє, як льон: Україна бачиться поетові в синім мареві. Вірш так і називається «У цьому полі, синьому, як льон…» Але що це за синє поле? Це не льон цвіте. Тоді що? Волошки? Напевно, нети - скільки ж тих волошок у поле… Це просто якийсь казковий образ рідної, прекрасної землі, оповитої чарівними синіми кольорами. Саме сюди, на Батьківщину полетіло Василево останнє «прощай» з карцерної камери №3, де 4 вересня 1985 року перестало битися його серце: «…Прощай, Україна, моя Україна, чужа Україна, навіки прощай».

Три труни, перевезені сином Василя Стуса Дмитром, його друзями з Уралу й поетом Олегом Орачем з Бориспільського аеропорту до Святий^-Покровської церкви, накриті червоною китайкою. На трунах у головах круглі буханці з тонкими золотавими свічками. У ногах - вінки терну, з яскравими калиновими гронами

• Нехай до нього прийде Україна,
• И зніме хустка, і зв’яже хрест…
• Десниця Божа й Господній перст
• Укажуть місце, де його калина

25 лютого 1990 року чиясь підла рука зробила нечуваний акт вандалізму: могила поета на Байковому цвинтарі в місті Києві була спалена…

• Народ мій, отямся! Невже твоя доля - це доля раба, невільника на рідній землі? Невже знову повториться Василева доля й доля сотень, тисяч його побратимів, яких з далеких мордовських, колимских таборів журавушки вже «мертвих принесуть додому»?